"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Нi, вони чогось самi родять у менi, - вiдразу ж вiдповiв тато. Але й
дядечко не залишився в боргу:
- Краще б у вас копiйка родила!
Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :
- Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче
родичатись.
Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:
- Хе.
Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним
поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик.
Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi
ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали
поставити маслобiйку.
Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В
такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого
зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув,
а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, - мовляв, ти
хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр
чоловiковi i посмiшка дядьковi:
- Що, Володимире, поробля║ ваша Марiйка?
- А що ┐й робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко
Проклятий у пеклi.
Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i
задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане
вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазя┐ стояли на тому, що свинi
мають самi себе прохарчувати. Через це ┐хнi одичалi вепри як могли
обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами
перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на
курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не
вбирались вони i в м'ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, - шевцi не могли
нахвалитися нею.
- Добре, що ║ бiля чого товктися, - гасить посмiшку мати.
- Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, -
сiдла║ дядечко свого незмiнного коня. - От ви дума║те, що у мене свинi? А
це не свинi - сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через
┐хнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.
- А ви хоча б на нiч ┐х трохи пiдгодовували, - вставля║ батько слiвце i
одразу ж приклада║ кулака до уст.
- Ви за чимсь, Володимире, прийшли? - не випуска║ мати клубка розмови.
- Дiло до вас ║, Ганно, не таке й велике, але дiло, - впiвголоса каже
дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.
Цей химерний погляд спочатку диву║ мене, а потiм я теж приплющую очi й
так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер
неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм
схожими на равликiв, що виглянули iз сво┐х хаток.
- Яке ж у вас дiло? - допиту║ться мати.
- Оце ж ви отримали яку не ║, але свою дiдизну, свою пайку, - дядечко
поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобува║ з себе слова.
Вiд цi║┐ мови батько насторожу║ться, а в матерi сполохано прокида║ться
надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на