"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

турбувалася собою i зверталась до та║мних сил лише тодi, коли вже дуже
в'┐далась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила ┐й:
"Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко
робити".
Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо
втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив;
вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче
парубки, - плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на
воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що
народився iз дiвочих сльозин.
- Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля диха║, - зiтхаючи,
говорила сама собi.
- А може, то наша коняка диха║? - пiдсмiювався батько, який не раз
чудувався маминим словам.
- Ет, що ти тямиш, - рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до
перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.
- I як ти все чу║ш? - дивувався тато.
- То, певно, любов моя чу║, - iнодi в задумi казала вона й знову
дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.
Цi║┐ уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж,
як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожу║ сiк у деревах чи коли не
зiллям, а хлiбом почина║ пахнути жито. I як досадно бува║, що таку любов
дехто вважа║ пережитком чи сентиментами.
Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiдню║ i свiт, i душу навiть дуже
розумним людям...
Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено
обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на не┐. Батько
здивовано глянув на матiр.
- Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?
- Помовч! - пiдняла руку мати. - Ще, гляди, почу║.
- Хай чу║, скупердяга.
I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з'явля║ться дядько
Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата - все боявся, щоб злиденник не
звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько
Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про сво┐
невдачi-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" i на бiсову дорожнечу, яка
останню копiйку витрушу║ з само┐ душi.
Натоптаний м'ясом, здоров'ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко
статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i
невиразно сказав:
- Хе.
- Еге ж, еге ж, - пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка
просмiшку.
- Що? - спантеличився той.
- Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, - розглядаючи гостя,
безневинно вiдповiв тато.
Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi
чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чи┐сь жарти, бо все
пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в'┐даються в нього.
- Ви насмiшечки назбиру║те, Панасе?