"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки
спина║ться, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашо┐ бiдарсько┐
хатини, яка займа║ рiвно пiвзасторонка старо┐ перепало┐ клунi, що вночi
спить, а вдень дрiма║...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день - розподiл
дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували
одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та
сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд
спадко║мцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на сво║му
господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у не┐ теж
немало - аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без
вiдволоки того ж дня почали зривати з не┐ блакитнi вiд часу i неба снiпки,
а саму хату - пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як
з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живо┐ тепло┐
оселi ставало руйновище - купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля
якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на
воза.
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав,
та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як
скрипучi вози вивозили з двору мо┐ дорогi роки i спомини...
Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам
дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з
половиною соток городу.
Коли ми знесли сво┐ пожитки в клуню й поклали ┐х на тiк, мати
схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не
буде на чому молотити пашню.
В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору
вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
- Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? - зовсiм опустилися руки в
матерi.
- Головне, жiнко, - не простудити зуби. Бо чим тодi будемо ┐сти? -
батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.
- Тут i душу простудиш, - зiтхнула мати й подивилась на мене. - Ми ще
так-сяк перемучимось. А як дитина?
- Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити,
цiни йому не складеш! - пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею
не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався
в снiгу; тому й молодечi рум'янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти
п'яти рокiв.
- Дме тут з усiх бокiв, - оглянула мати клуню.
- Зате зверху горобцi спiвають, - зирнув батько вгору, де справдi,
безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. - Не всякий ось таку розкiш ма║.
Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а
мати зiтхнула:
- Тепер i ми, i горобцi ма║мо одне житло. - Далi вона сумно подивилась
на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у
нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.
Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю ┐┐, вона найменше