"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мо║┐ тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн
такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiва║, то в нього рот ста║ пащекою
- цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти...
- I що?
- То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i
виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все
соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми
разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.
- I що далi?
Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний
над спiваками, i посмiхнулась.
- А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у
кiску, потiм потягнув ┐┐ i сказав, що я голос!
- А ти йому що?
- А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже сподобалось,
бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.
- От молодець! - радiсно вихопилось у мене.
- Вiн чи я? - довiрливо запитала Люба.
- Обо║.
На це Люба розважливо вiдповiла:
- Отак живе людина i не зна║, що вона - голос. Головний над спiваками
обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i
театр, i трамвай побачу.
- Везе ж людям! - кажу я, а Люба почина║ смiятись. - I що ти тому
головному спiвала?
- Журливо┐: "Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес". I
веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось
предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпа║ш.
Вiн i мо║му татовi сказав, що я голос.
- Що ж на це тато?
- Розгладив вуса i сказав: раз таке врем'я, то вiн купить менi новi
чобiтки, i я почну ┐х носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, -
розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. - Тато в мене такий смiшний, а
хто не зна║ його, дума║, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким:
вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота.
Ходiмо до куреня.
- А що в тебе в торбинцi?
- Хiба не бачиш? Липовий цвiт.
- На чай збира║ш?
- Нi, наша кооперацiя прийма║ його на лiки. От я i зароблю собi на
зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю,
коли ║ багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i
посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?
- Можна i разом.
- То спершу ходiмо ┐сти мед.
I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля само┐
Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими
губами дядько Сергiй - отой, що донедавна ховався у рiзних кри┐вках од
революцi┐. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:
- Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?