"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Добрий день, дядьку, - з гiднiстю вiдповiла Люба.
- Не дуже вiн i добрий: усе мiня║ться тепер. То кого ж ма║ш медом
пришанувати?
-. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
- Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями
хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. - Дядько Сергiй зневажливо повiв
на мене берданкою. - Чий вiн?
Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе
вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивля║ться мене з голови до нiг i
почина║ жувати губи:
- Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у
комзлиднях i все щось ма║ проти мене? Га?
Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.
- Ти чого? - дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.
- Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн ма║ щось проти вас.
- I це правда.
- I мiй батько теж щось ма║ проти вас. Тепер уже розгубився дядько
Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:
- Хоч вiд дiтей дiзна║шся, що дума║ про тебе рiдня. Ох, недарма я так
упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко,
пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за
жабри, - i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. -
Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще
живе? - i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.
- Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба.
На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:
- Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуля║ жиру, я
таки доберуся до нього. Тут яко┐сь кiзочки або зайця не бачила?
- Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:
- Та невже нема? Так я i повiрю тобi!
- А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?
- Царю вiрив, i то даремно - прогадав! - позлiшало обличчя i вся
постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся
i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого
лiсу.
- Попроща║ться сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи
мати такого родича, - сказала Люба чи┐мись словами. - Тато говорить, що в
нього затвердiла совiсть.
- А в твого дядька справдi ║ жабри? Люба пирхнула:
- Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.
Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.
- Краще спочатку нарвемо липового цвiту.
- То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, ┐┐
цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь
добрiй людинi - вiзьме й пiдведе ┐┐ на ноги?
- Ге. А далеко ця липа?
- Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.
Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi
грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового
житла, i ми побiгли до тi║┐ липи, що мала пособити добрим людям. Струнка,