"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нема i на всьому бiлому свiтi жодно┐ добро┐ людини. Особливо ж ненавидить
вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь розум
дядечко вважав сво║ю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати
добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося задовольнятися тим, що
┐хню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi сво┐ роки, увесь вiк по
багнюцi проволiк.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i князi, i
графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за
чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл не прийняв у
нього податку нi золотом, нi срiблом царсько┐ чеканки, вiн спочатку
оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на вулицю,
скочив на свого воза i погнав додому волiв, наче коней. Щоб вони ще
скорiше бiгли, не тiльки батожив ┐х, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь.
I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так нетерпеливилося, що вiн
уночi обiйшов сво┐х однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав у
┐хнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй
волосинцi, бо в не┐ навiть золота-срiбла не прийма║ загряниця.
Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами
тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть сво┐ золотi надi┐ дядечко оплачував
скупими шелягами. Недарма казали люди, що вiн, поки попроща║ться з
копiйкою, двадцять разiв оберне ┐┐ у жменi...
Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося, нездужалось, i далечiнь стояла
така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс,
i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало
свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння.
Ось я прямо з Обмiнно┐ бачу пiд осикою близнюкiв-красноголовцiв. Вони
зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не ┐хав у Херсонськi
степи. Я придивляюся, чи нема║ в них ротикiв, прислухаюсь, чи не
обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками, мовчать.
То, видко, лише у снi приходить голос до них. Я зiскакую з Обмiнно┐,
обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчува║ться, що тут iще повиннi
бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце ┐х не знайде. Чогось
завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в очi
лiзе. А це що?! Прямо вiд окоренка берези вiдхилився
товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю
капелюха, а з нього ще пророста║ грибеня-малятко. Така знахiдка навiть
Любу пораду║!
Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкiрить
на мене зуби й хвица║ться, мов хто найняв ┐┐ на таке дiло. Ще добре, що я
повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй руцi, а з поводом у
другiй поволеньки доходжу до якимiвсько┐ загорожi, де зараз трава аж
куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозi, путаю наше
лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi в куренi, нi на
пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби, кажу, щоб
вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати
красноголовцiв. Там ║ таке мiсце!
Бiля борсуково┐ нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи
бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавка║ i проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того мiсця, пiд яким повинен
вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi мною, чи