"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
- На росi потрiскались, на росi i вигояться.
- Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалi║ мене мати.
- Хай ногами чу║ землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з
тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби
з великим пошанiвком спитав:
- Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi
вуса, вже заходить з iншого боку - почина║ мене пiдхвалювати :
- Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не ┐сть, а як ┐сть - не
дрiма║.
- А чого ж дрiмати бiля миски? - безтурботно вiдповiдаю i, скiльки
можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
- Кортить зелепухами оскому набити? - розгаду║ тато мiй намiр.
- Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща порiчок,
буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
На городах ще вилежу║ться туман, десь бiля бондарсько┐ криницi його
розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепа║ косу, а за косарем на левадi
озива║ться деркач, а за ним з само┐ дороги виходить сонце, i придорожня
верба розкошу║ у його коронi.
А ось на вулицi з'явля║ться з граблями на плечi насурмонений дядечко
Володимир, який втупив погляд на сво┐ ноги. Ось вiн побачив бiля них наших
курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув сво║ю збро║ю, i кури,
гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв.
- А щоб ви йому виздихали ще до вечора! - каже ┐м навздогiн дядечко
Володимир, потiм крадькома огляда║ться на нашу клуню, помiча║ мене, одразу
хека║ i швидко зника║ за хатами. А менi знову ста║ весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогу║ з нашими курми, а заодно i з
дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас
гостював дядько Микола. Вiн одразу сво┐м хитруватим оком учепився у
решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
- А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипа║те? - аж присiв бiля решета,
на яке вже мостилася квочка.
- Та, - вiдмахнулася мати рукою.
- Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашо┐ хати не пiду.
- Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше
вилуплюються пiвники.
- Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вiк учись, а й у курях не
розберешся. Ось тепер i пiду з вашо┐ хати.
I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж подався до
дядька Володимира та й по секрету нараяв йому пiдсипати квочку лише
довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi
курочки. Дядько Володимир i тiтка Марiйка послухалися лукавого
порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять пiвнiв i
одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир i все
обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через цю дивоглядiю i досi
вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiва║ться i кому тiльки не
заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селi,