"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз
нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому
краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись
навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а
на дорогу обережно висунулась ┐жачиха, в ротi вона тримала маленького
┐жачка. Прислухаючись до свiту, ┐жачиха зупинилась, повела головою, а далi
перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь ┐й услiд, прихиляюсь до плоту, а в
цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi,
похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками
i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то
вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче
сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона
теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була
зрозумiла людська печаль.
I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до
себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспоко║ний, я усмiхнувся
свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповива║ росяний сон. Вiн так дола║
мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув,
як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли ┐┐ одiж i руки, що
легко вiйнули над мо┐ми видiннями.
Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став
прислухатися до свiтанку.
Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилю║, як досвiт
назбиру║ ще темнi роси, визбиру║ з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде
посеред туманiв, вiдчиня║ дверi яко┐сь хати-бiлянки, посила║ дiвчину по
воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться,
вдоволений сво║ю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи
на рiчцi i привчаю до цього сво┐х дiтей...
У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв'┐
батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у
сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка:
"Так-так-так".
- Кого б це так рано? - поглянув батько на матiр - видко, йому
хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
- Хто його зна║? Може, Дарка.
Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
- Заходьте, заходьте, - мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в
куток.
Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу
Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
- Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
- Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
- Я, тiточко, Люба, - несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як
очеретинка.
- А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь, проходь ближче. Ти до
Михайлика?
- Нi, тiточко, я до вас.
- У тебе до нас ║ дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене. -