"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нас мiряють грошi?
- А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько.
- У нас чи┐сь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i
мiрками, i казанами, i горщиками...
- Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це
колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпля║ться. - I вже з
усмiшкою звернувся до матерi: -А бачила, як цей засядько дременув iз
хатини?
- Та бачила, - зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено
посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашо┐ хати-клунi долю,
оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiша║ зустрiтися iз людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон
захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi
знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба так може бути? Поки
подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у
безкра┐х степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що ┐м
робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи,
вигина║ться, сивi║ i отемню║ться тирса, а до не┐ синiм цвiтом прибива║ться
море.
Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля
вiтрякiв, i до якимiвсько┐ загорожi, бiля яко┐ насторожено стояв борсук з
борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти,
красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не ┐дь у степи..."
"Хiба ж я хочу ┐хати?" - кажу до красноголовцiв - i вони розумiють
мене, з спiвчуттям похитують сво┐ми шапками.
I в цей час хтось трусонув мо║ плече.
- Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене
батька.
- Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано.
- Еге ж, рано, дитино, - погоджу║ться батько. - Ти не зна║ш, де мама?
- Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку.
- Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а ┐┐ нема.
- Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
- Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо
кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота - батько пiшов у поле.
Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню
двiр.
Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий
росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на
невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала
Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в ┐┐ оцi блиснула чи то
сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую ┐┐: "Де ж моя
мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить ┐й мовчати увесь
вiк.
Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я
спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я