"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками
мiря║те?
В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна
музика.
- Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися
буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила
з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому
обличчi.
- Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
- Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло.
Хiба воно, дурненьке, щось тямку║? - примирливо сказав батько.
- Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш
дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому!
- виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене ма║те зазубень. I хлопця
назублю║те на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. - дядечко тремтячою рукою
всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз
хатинки.
- Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, - сказав спересердя
сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од
бiсикiв. - Ну?
Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно сто┐ть за отим "ну", i
мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред
хатини, навис над мо║ю головою, що сама опустилась донизу.
- У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками
раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись,
не то кривлячись.
- Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго допиту║ться
тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
- А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi
таки не попеклись.
- Звiдки ж ти, безтолоч, зна║ш, що дядечко грошi мiрками мiря║? Ти в
нього, може, спiльником при цьому був?
- Нi.
- Значить, не був спiльником, - встановлю║ батько iстину. - То де
викопав отаке?
- Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
- Куди вже бiльше. Не мни сво║ слово - кажи!
- То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
- Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. - Таки
говорив! I хоч ти, заводiяко, ма║ш вуха, як розваренi вареники, але чого
встряв у розмову дорослих? Чого?
- Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до сво┐х
зобиджених вух.
- Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! - батько
посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. - Це не ти його
настренчила?
- I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно
було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю, як у