"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що
навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою
пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi
кра┐, де люди не мають скрути на землю.
- Там середняку нарiзають навiть по двадцять - двадцять п'ять десятин,
а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
- Чого б вам, Володимире, не по┐хати туди? - обiзвалася крiзь сльози
мама.
- Менi? - отетерiв дядечко. - Як це? I чого це менi? Що ми - гiршi за
людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жiнко добра, вже
й тут призвича┐вся до сво┐х негараздiв, до сво┐х десятинок. Це не та
розкiш, коли чорнозем на сажень заляга║, але з хлiба не зводить. То будемо
сватами?
- Ви ж казали, що не ма║те за душею нi копiйчини, - в'┐в батько.
- Для вас витрушу останн║, - розщедрився дядечко. - Чого не
дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите
за свою десятинку?
- Сто двадцять карбованцiв золотом.
- Що-що?! - вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате
вухо.
- Сто двадцять кажу.
- Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на
тата. - Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна ┐й цiна - шiстдесят
карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою
добрiсть.
- Хiба ви колись не розминулись iз нею?
- Ой Панасе, Панасе, тримайте сво┐ насмiшечки хоч на кiнчику язика...
То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, - з самого
мiсяця вiдлитi.
- I де вони взялись у вас?
- Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою руку -
позолочу ┐┐. Де вже мо║ не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало да║.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз
угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну.
- От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки дядечко
до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло,
i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним.
- Так дев'яносто карбованцiв?
- Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
- Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув угору,
потiм засоромився, бо негоже пiднiмати ┐х до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
- Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не
до бога, а в слiди безп'ятого.
- Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, -
розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я
несподiвано для себе i всiх вскочив у торг: