"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Михайлику, а в степах i суниць не буде? - охопивши руками колiна,
запитала Люба.
- Нi.
- А що ж там буде?
- Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
То вже байка.
- Сам тато казав.
Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
- По┐ж, Михайлику.
- Не хочу.
- Недарма говориться: коли журба ┐сть людину, то ┐й не до ┐жi, -
поклала руку на шматочок сонця.
- Точнiсiнько так i мама каже.
Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено
сказала:
- Як ти по┐деш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
- Це забудеться.
- От i не забудеться, - зовсiм притемнiли ┐┐ очi, а бровенята сумно
зiбралися в оборку.
- То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах
пишуть.
- Нiчого ти не зна║ш, - правдиво подивилась на мене Люба. - I я буду
довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiта║,
сумую, то що про тебе казати? Краще не ┐дь.
- Це вже як тато закомандують.
- Отак i в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, при┐жджай i
взавтра, бо хто зна║, як далi буде. При┐деш?
- Не знаю, як воно випаде.
- Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi
було не до них. Жаль стояв у мо┐х очах i душi. Його не змогли розвiяти нi
отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi
далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
Додому я при┐хав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В
хатинi прича┐лись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб
збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки
додумували сво║. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з
укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до
перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко,
хтось заспоко┐в його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати.
Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
- До вас можна? - застряга║ в дверях захвиськаний глиною дядько
Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
- Та заходьте вже, коли в дверях сто┐те, - неласкаве обiзвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув
ближче до столу.
- Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки
загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко i цим немало
здивував нас усiх.