"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гадинi...
- Ти? - вражено подивився на Любу, на ┐┐ й зараз розгнiване од згадки
обличчя. - I не злякалась?
- Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi
бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
- От молодець!
- А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
- Це ж якого - чумацького?
- З рибою i димом, - засмiялась Люба. - Мiй кулiш навiть тато хвалить.
Хочеш?
- Не хочу.
- I чим тебе частувати?
- Нiчим.
- Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи
гризня?
- к чим журитись людинi, - спливало сво║, i все посмутнiло в менi, i
навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям.
- Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя,
пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
- Ет, i говорити не хочеться.
- А ти скажи, - може, полегша║.
- Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, -
повторюю маминi слова. - Перша журба - нема людсько┐ хати, друга - сто┐ть
наша земелька перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе.
- Невiдома дорога? - зажурилась Люба, зажурились ┐┐ тiнистi вi┐ i
притемнiли очi. - Куди ж вона лежить, Михайлику?
- Далеко-далеко.
- Далi Вiнницi?
- Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi
дерев, нi лiсiв.
- Ой, лишенько! - аж скрикнула дiвчина. - Як же там люди без лiсiв
живуть?
- Живуть, позвикали.
- А чим вони палять?
- Кура║м, соломою.
- I як вони терплять таку недогоду? Не ┐дь, Михайлику, туди.
- Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
- Попроси гарненько його.
- Мама вже й сльозами просила.
- А батько що?
- Сердиться.
- Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж
треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на не┐. Може, пiдемо в
курiнь?
- Чого?
- Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, - засмучено
зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась
та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось
пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.