"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Тiльки тепер тихенько-тихенько, - приклала дiвчинка пальця до уст, i
ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся
темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно,
борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i
кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до
землi й зашепотiла:
- Ось тут слухай - вони якраз пiд нами вилежуються.
- Ти ж звiдки зна║ш?
- Вухо розшукало мiсце... О, чу║ш?
- Нi.
- Мiцнiше притискайся до землi. Чу║ш?
- Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все
одно страх як цiкаво було прислухатись до ┐┐ та║мницi, до чийогось життя,
привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжу║ться в темрявi i
гине в темрявi? От кому нiяк не позавиду║ш.
- Наш дядько Сергiй ще минуло┐ осенi хотiв убити борсука на жир, а тато
не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже
не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
- Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцi┐.
. - Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до
пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi
смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних
плям, наче вони пахнуть.
На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела
голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
- Добридень, бiлочко.
Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на не┐, спустився нижче.
Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з'явився
за║ць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а за║ць
сторчма кинувся у кущi.
- Свiй свого злякався, - добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала
чи┐мись словами: - Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
Потiм ми побiгли до тi║┐ кислицi, де й тепер дурненька трясогузка
знесла я║чка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила
i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, ┐й так при║мно
прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з
нього.
- Вона мене пiзна║, - тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
- А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
- Це я накидала, - з гордiстю сказала дiвчинка. - А перед ним ще й
жаливи натрусила.
- Для чого?
- Нiби не догаду║шся?
- Нi.
- Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'┐ла нашу трясогузку,
уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на я║чках i не
тiка║. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - i по гадинi, i по