"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вечора зда║ться вже не птицею, а самим сном...
Вiд тако┐ дивовижно┐ згадки про лелеку Марко добряче веселi║, знову
кида║ посмiшку в пiдморожену роками пiдкiвку вусiв i знов од краю й до
краю вбира║ ┐в душу увесь святково-бiлий свiт.
"Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'┐дала короста
вiйни", - зачудувався чоловiк, жадiбно придивляючись до мiнливо┐ велично┐
║дностi землi й неба, мiж якими десь, як загублений дзвоник, безперестану
подзвоню║ i пiддзвоню║ 'вiвсянка.
"Iч, яке дрiбненьке серце, а весну чу║. Оце десь незабаром i журавлi
принесуть на крилах тепло, i тодi люди вийдуть сiяти овес та ячмiнь. Ще й
як сiятимуть!" - аж рукою махнув, нiби в нiй вигрiвалась ярина.
В думках Марко вже виводив сюди сiячiв, бачив, як по рiллi, неначе
гуси, з боку на бiк .перевалювались дряпаки, а зерно нiжно жебонiло землi:
"Жив-жив".
Марко справдi почув оте "жив-жив", нiби уже навколо нього бризкало
насiння. Але то обiзвалось не зерно, а ще невидимий струмок; вiн у
придорожньому виярку виморщував над собою снiгову борозенку i шукав собi
свого протiку на скрижанiлiй землi.
"Житт║", - за звичкою, в думках промовив Марко, i зараз вiн зовсiм
забув про сво┐ костури, що таким непотребом лежали бiля нього, забув i про
вiсну, що вже шаленiла за нiмецьким пограниччям. Але небавом ║днiсть свiту
i думок порушили два пiдбитi "фердинанди". Вони, як доiсторичнi потвори,
важко виповзли на згiрок, пiдминаючи його. Навiть мертвi, з видертими
нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем
i небу, i землi. Оце в них тiльки й було вiд королiвського злого родоводу.
- За║ць, за║ць! Ось дивiться! - несподiвано скрикнув бiлочубий,
статечний на сво┐ дванадцять рокiв Хведько, проворно зiскочив з благеньких
саней, войовничо махнув трофейним батогом i зупинився посеред поля.
Справдi, вiд "фердинандiв" вигулькнув вихудлий за зиму за║ць i щодуху
покотився до лiсу, що стояв у такому синьому трепетi, наче щойно винирнув
з фiалково┐ води. ┐ що тiльки оце наймирнiше у свiтi звiрятко, звiрятко
дитячих пiсень i снiв, робило бiля скособочених, неоковирних вилупкiв
смертi? Чи воно випадково прибилося до залiзних гробниць, чи на пагорку
бiля них легше було добратися до солодко┐ озимини?
- Де тiльки примостився довговухий! - i досi диву║ться малий машталiр.
- Хведю, а вашi зайцi часом не пiдгризають "фердинандiв"?-засмiявся
Марко.
Але хлопчак, який звик на повному серйозi вiдповiдати на запитання
старших, стулив докупи широкуватi, в сосонку брови i розсудливо вiдказав:
- А поки що не пiдгризали. Зайцевi залiзо - без надобностi.- Вiн скочив
на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась до дiброви,
зручнiше накрив Марковi ноги бараницею, басовито вйокнув, i худi волохатi
коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вiльгостi шляшком, здавалось,
вони загубились у безмежжi, в цьому бiлому зачарованому колi помiж вiйною
i миром. На крутiй вибо┐нi копаницi гуцикнули, крекнули, i крекнув Марко,
прикладаючи долоню до право┐ ноги.
- Отак навiть беркицьнутись можна! - ледве втримався на санках Хведько
i з спiвчуттям обернувся до Безсмертного.- Заболiло? - В сiрих, з ясною
прозеленню очах майнули недитяча зажура i острах.
- Занило.