"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

почепленi, загойдались на темнiй основi опущених вiй. Марко з несподiванки
на мить прикрив очi рубцями скрiплено┐ i склепано┐, але вже вибiлено┐ в
шпиталi руки, вiдiгнав нею рештки напiвзабуття, пiдвiвся на санях i
радiсно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмiшку в пучки зморщок пiд
очима i в задиркувату од природно┐ нерiвностi пiдкiвку вусiв. А хiба ж не
було чого радiти чоловiковi?
Перед собою вiн бачив не пожмакованi кров'ю бинти й не мертво-стерильнi
стiни шпиталю, що до цегли й цементу пропахли медициною, а титанiчне
безмiр'я снiгiв i хмар, з яких у передчуттi весни висiкалась,
вихлюпувалась, виривалася, нуртувала i лебедiла в стрiмких пошуках нових
форм пiдмальована просинь. Тепер нiчого дрiбного не було i не хотiло бути
в природi - усе розросталось само по собi, окремi хмари перегиналися,
запливали за край землi, мов невiдкритi материки, i навiть невидиме сонце
таки вихоплювало з далини цiлi займанщини, з небесних ковшiв проливало на
них кипiнь збунтованого срiбла i все це озерами переганяло пiд усi сторони
свiту.
Марко спочатку й не повiрив, що вiн живим i напiвздоровим в'┐жджа║ у
глибину творiння тако┐ краси. То коли вiн умирав, до нього завжди
приходили не бруд i кров вiйни, а напливала в буйнiй празниковiй обновi
земля. I Марко крiзь усi сво┐ болi запопадливо, безпорадно i жадiбно
придивлявся до не┐, придивлявся навiть мiцно заплющеними очима, бо, i
вмираючи, вiн лишався хлiборобом.
I земля тодi теж дивилась на нього, мов жива, i вгадувала його бажання.
Вiн хотiв бачити вишневий цвiт, i перед ним, прямо на знайомих i
незнайомих вулицях, на весняних плесах i заводях, навiть на безплiднiй,
проржавленiй передовiй зацвiтали, по-братерськи притуляючись плечем до
плеча, червонокорi, в ластовиннi вишники.'Вiн згадував лiси - i вони,
вивiльняючи ноги вiд покорченого, колючого дроту, а корiння вiд
смертоносно┐ мiнно┐ начинки, пiдходили до нього з сво┐ми мудрими цiлющими
травами, з добрим птаством, що спiвом прокльову║ нiч, з отими полохливими
i милими зайчатами, про яких вiн ще в першiй Групi спiвав:
А нiкуди аайчику вискочити,
А нiкуди зайчику виплигнути...
"А нiкуди вискочити?!" - и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища
смертi, як за║ць лисицi...
Але силою волi одганяв такi думки, як гайворонiв, i кликав до себе чи
то ранкове, у весiльному вiночку сонце, чи напiвзабуте дитинство, чи
матiр. I вони з усiх усюд поспiшали до нього, наче вiн був чародi║м.
А найчастiше хотiлося бачити свою милогубу, золотокосу, мов осiння
вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити пiсля законного шлюбу.
I Олена, притискаючи до грудей ┐хню ║дину доньку, поспiшала назустрiч
йому; навпростець переходила танковi рови, згадюченi мотки Бруно,
переходила лiнi┐ окупацi┐, лiнi┐ фронту i лiнi┐ смертi, щоб побачити мужа,
хоча вiн i знав, що Оленки вже нема.
Отак земля жалiла його, коли вiн, ще не нажившися, мав попро┐датися з
нею; напевне, тому й виживав, що бачив не хижi химери i страхiття,
нацiленi, надзьобленi на людське серце, а тиху матiр з немовлям, i росяну,
в пилку пшеницю чи кучерявий овес у видолинку, i селянську хату з
соняшниками i рожею перед нею, рiзноцвiти i пiзньоцвiти бiля не┐, i
кумедно бундючного лелеку з лелечатами на нiй, який туманного мiсячного