"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i втомлено, без погрози сказала:
- Тепер уже, Марку Проклятий, настав твiй смертний час.
- Брешеш, костомахо! - Не злякався - обурився Марко. Надлюдським
зусиллям вiн пiдвiвся з столу, болючими ногами-ступив на землю i стиснув
кулаки, готуючись битись до останнього подиху.
Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:
- Чого ж я брешу?
- Бо я не проклятий... То давно, ще до революцi┐, так дражнили мiй
бiдний знедолений рiд i мене. Тодi ми були проклятi... I час мiй не
вийшов, бо я ще не наорався, не насiявся, не налюбувався землею, не
нажився.
- Це все правда, - погодилася смерть. - Але ти не ма║ш чим жити.
- I знову ти брешеш - у мене все ║, щоб жити.
- Усе? А де ти вiзьмеш кровi для свого серця?
- п┐ дадуть менi брати.
- У тебе вже ┐х нема. Хiба забувся, що я всiх трьох забрала на цвинтар?
- Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячi братiв - по
вiрi, по совiстi, по любовi. Я а ними, вони - зi мною, i в нас одна кров,
одне життя... Iди геть од нас! - Марко, пронизуючи очима очницi смертi,
пiдняв на не┐ кулаки.
I смерть знiтилась, вiдступила назад, увiйшла в свiй знiмок i зникла.
Перед Марковими точима знову з'явилося двi дороги. На тiй, що вела
через усю землю до його дому, блиснуло сонце, i на його сяйво повертали i
повертали золотi голови, обсипанi росою i бджолами, соняшники. А на другiй
дорозi гойднувся мертвий туман.
Марко, млiючи, заточуючись, падаючи i знову пiдводячись, як мiг, пiшов
до соняшникiв. Вони побачили його, загойдалися, вiтаючись з ним. Вiн таки
дiйшов до золотого поля i вже мав упасти, але соняшники шершавими
хлiборобськими руками пiдтримали його, як вiн колись у аегоду пiдтримував
┐хнiй рiд. I тепер помiж ними вiн теж був схожий на знiвеченого, з
виваженим корiнням соняшника, якому за всiма правилами i законами треба
було б умерти, але який сво┐ми законами тримався життя.



I

У нас тiльки в березнi пiсля хуртовини бувають отi несподiвано
дивовижнi днi, коли, широко прокидаючись од сну, природа якимсь одним
пристрасно-чародiйним завершенням так по║дна║ землю i небо, як навiть бог
не мiг по║днати душу й тiло.
Подивишся в таку пору на небо мальоване, закидане по самi вiнця
лебединими хмарами, крiзь якi пробива║ться голубiнь, поглянеш на землю
милу, свiжо-свiжо завiяну м'яким, iз сонячною росою снiгом, що подзвоню║
першими блакитними струмками, - i не зна║ш, де почина║ться i де
закiнчу║ться бiлий нерозвiйний всесвiт i де ти знаходишся в ньому.
Отак тепер не знав i Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного й
млосного напiвзабуття.
Хмiльний, з прохолодою барвiнковий цвiт, цвiт провесня i весни, з
розмаху крилом ударив йому пiд повiки i викресав кiлька сльозин, що, мов