"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора Тюремник навiть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
- Я не мулла. У мене вистача║ i сво┐х турбот... Що ж, пора ┐хати. А другого дня бiля нас бiльше звичного заметушились чорнi духи тюрми. Спочатку ми подумали, що це наш останнiй день. Але потiм прийшли iншi здогади, i в серцi забилися надi┐. Про радянських в'язнiв дiзналося наше посольство, i незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то, Марку Трохимовичу, i до цього часу бува║ на бiлому свiтi. - Бува║, - важко зiтхнув Марко, iще переживаючи те, що переживав колись оцей красень. - А потiм з турецько┐ неволi потрапив я у нiмецьку - в оточення раз i вдруге попав. Правда, вирвався з мiшка на вашому Подiллi. Ну, тут я вже знав, що робити: за обидвi неволi мстився нелюдам. - Партизанили? - Партизанив. Командиром загону став. Тричi фашисти мою голову цiнували, та так цiнували, що навiть нашим деяким дурням заздрiсне стало. - Глибока зажура i образа майнула в очах Заднiпровського, i вiн ледве стримав стогiн. - Що ж трапилося з вами? - занепоко┐вся Марко, Вiн уже розумiв, що недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотнiй церквi. Очевидно, немала гризота пiдточувала серце красеня. - Якесь лихо? - I сам не знаю: чи це початок лиха, чи тiльки пiдступнiсть тих слiв, що вдарять пiд серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! - похнюпився чоловiк, притиснув до грудей Кобзу i так вдарив по струнах, що десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець i полетiв за вiвтар. Заднiпровський провiв його поглядом i, вiдповiдаючи - Отаке бува║: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а то звичайний i до того шкiдливий горобець. I, дивись, куди полетiв, - у вiвтар, щоб i там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був такий горобець? - Та всього було, чоловiче добрий, - задумано поглянув на вчителя. - Життя - не шовкова травичка, на якiй нiг не наколеш. к в ньому i горобцi, ║ i гiршi створiння. Коли подумати, кожна людина ма║ свою гадюку, але мав i свого лебедя, що якийсь час чи усе життя пiдносить ┐┐ на сво┐х крилах. - Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали. Таким я вас i до зустрiчi уявляв: душевним чоловiком, сiльським iнтелiгентом, сiльським енциклопедистом. ., - Та що ви, - вiдмахнувся рукою. - Не передавайте, Григорiю Стратоновичу, кутi меду. - Нi, не передаю. Хiба ж я не чую, яка тiльки мова у вас! - Мова як мова - од людей i книг перейнята. Правда, в iнших книгах дуже бояться мову нашого селюка до рiвня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче це загрожу║ робiтничому класу чи iнтелiгенцi┐. - I, щоб не говорити про себе, запитав: - Не зобижають вас, Григорiю Стратоновичу, в нашому селi? - Та, зда║ться, поки що я бiльше декого зобижаю. Безбородько скаржиться, що жили вимотую з нього будiвництвом школи. - З нього не дуже й вимота║ш. Буду║тесь-таки? - Буду║мось з грiхом i скрипом. Грошей нема, матерiалiв обмаль, тiльки й живем - надiями... Коли б уже скорiше скрутити голову фашизму. Як уже хочеться вимовити, почути над усi║ю землею святе слово "мир". Тодi, |
|
|