"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тюремник навiть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
- Я не мулла. У мене вистача║ i сво┐х турбот... Що ж, пора ┐хати.
А другого дня бiля нас бiльше звичного заметушились чорнi духи тюрми.
Спочатку ми подумали, що це наш останнiй день. Але потiм прийшли iншi
здогади, i в серцi забилися надi┐. Про радянських в'язнiв дiзналося наше
посольство, i незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то,
Марку Трохимовичу, i до цього часу бува║ на бiлому свiтi.
- Бува║, - важко зiтхнув Марко, iще переживаючи те, що переживав колись
оцей красень.
- А потiм з турецько┐ неволi потрапив я у нiмецьку - в оточення раз i
вдруге попав. Правда, вирвався з мiшка на вашому Подiллi. Ну, тут я вже
знав, що робити: за обидвi неволi мстився нелюдам.
- Партизанили?
- Партизанив. Командиром загону став. Тричi фашисти мою голову
цiнували, та так цiнували, що навiть нашим деяким дурням заздрiсне стало.
- Глибока зажура i образа майнула в очах Заднiпровського, i вiн ледве
стримав стогiн.
- Що ж трапилося з вами? - занепоко┐вся Марко, Вiн уже розумiв, що
недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотнiй церквi. Очевидно,
немала гризота пiдточувала серце красеня. - Якесь лихо?
- I сам не знаю: чи це початок лиха, чи тiльки пiдступнiсть тих слiв,
що вдарять пiд серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! -
похнюпився чоловiк, притиснув до грудей Кобзу i так вдарив по струнах, що
десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець i
полетiв за вiвтар. Заднiпровський провiв його поглядом i, вiдповiдаючи
сво┐м думкам, виморщив посмiшку:
- Отаке бува║: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а
то звичайний i до того шкiдливий горобець. I, дивись, куди полетiв, - у
вiвтар, щоб i там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був
такий горобець?
- Та всього було, чоловiче добрий, - задумано поглянув на вчителя. -
Життя - не шовкова травичка, на якiй нiг не наколеш. к в ньому i горобцi,
║ i гiршi створiння. Коли подумати, кожна людина ма║ свою гадюку, але мав
i свого лебедя, що якийсь час чи усе життя пiдносить ┐┐ на сво┐х крилах.
- Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали. Таким я вас i до
зустрiчi уявляв: душевним чоловiком, сiльським iнтелiгентом, сiльським
енциклопедистом. .,
- Та що ви, - вiдмахнувся рукою. - Не передавайте, Григорiю
Стратоновичу, кутi меду.
- Нi, не передаю. Хiба ж я не чую, яка тiльки мова у вас!
- Мова як мова - од людей i книг перейнята. Правда, в iнших книгах дуже
бояться мову нашого селюка до рiвня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче
це загрожу║ робiтничому класу чи iнтелiгенцi┐. - I, щоб не говорити про
себе, запитав: - Не зобижають вас, Григорiю Стратоновичу, в нашому селi?
- Та, зда║ться, поки що я бiльше декого зобижаю. Безбородько
скаржиться, що жили вимотую з нього будiвництвом школи.
- З нього не дуже й вимота║ш. Буду║тесь-таки?
- Буду║мось з грiхом i скрипом. Грошей нема, матерiалiв обмаль, тiльки
й живем - надiями... Коли б уже скорiше скрутити голову фашизму. Як уже
хочеться вимовити, почути над усi║ю землею святе слово "мир". Тодi,