"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу авторазда║ться, i в заворожений свiт по-iнакшому будеш входити.
- Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому свiтi свою Оксану? Заднiпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспiра, але знову поклав книгу на поставець. - Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла замiж за вчителя, перетягла його до того межирiччя, де родяться дiти з синiми очима, i народила двох темнооких доньок. Ма║ корову, телицю, свинi, свою хату, зобастий табун гусей i гiтару з рожевим бантом. Але навiть не це, iнше вразило мене: Тодi, як я повернувся з турецько┐ неволi и проходив перевiрку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла i на Полiсся, куди я по┐хав працювати, бо коли зустрiвся з Оксаною, вона побiлiла, скособочила вид, очi, поставу й ледве промовила: - Чого ви?.. Я не знаю вас. Я прийшов до не┐ хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я допитався до Оксани, поки дочiкувався ┐┐ на подвiр ┐ i в хатi, мою любов зруйновували i скороспiлий шлюб, i вим'яста корова, i достойне рохкання свиней, i навiть рожевий бант на гiтарi. Та все одно хотiв хоч подивитись на свою милу, як на свою молодiсть, ┐┐ слова приголомшили мене. - Оксано, невже ти чуткам повiрила? - застиг бiля ┐┐ гiтари. - Я перед усiма чистий, мов голуб. Але вона вперто i вже зi злiстю повторила: - Чого вам?.. Я не знаю вас. - Не зна║ш? - спалахнув i я. - Тодi познайомимось. Григорiй Заднiпровський, новий iнспектор вашого райвно. - Ой! - зойкнула вона, i вже ┐┐ очi засвiтились iншим переляком. - Сiдайте, прошу вас. Пробачте, Григорiю Стратоновичу... Пробачте... От не Вона, виходить, злякалась не мо║┐ велико┐ любовi, а мого маленького чину... Коли ж ти, людино, вимiзернiти встигла? А Оксана вже якось i усмiшку вимучувала, i нижнiми половинками очей просила замирення. - Як ти недобре, бiдно живеш, - обвiв я поглядом хату з голубками, з усюди натицяним рiшелье та квiтками з пересохло┐ дерев'яно┐ стружки. - Неправду кажете, - образилась, не зрозумiвши мене. - У нас тепер усе ║. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились. - Да, хваливсь одуд пiр'ям, а про дух свiй мовчав, - бринькнув я на ┐┐ гiтарi i запитав лише одне: - Навiщо ж ти море зрадливим називала? -та й подався з хати, перед порогом яко┐ два капловухi пiдсвинки пiдвели рожевi писки, як таляри достатку. Вiн втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там коливалася та частка його минувшини, що ┐ кров'ю i сукровицею одiрвалась од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибива║ться до берега обшарпана безплiдна крижина, на якiй, одначе, залишились i крихти землi, i попiл давно згаслого багаття. Кожен по-сво║му вiдштовху║ од себе недобрi крижини минулого, i рiдко хто, навiть через довгi роки, призна║ться в тому, що колись i в нього було багато гнiву, а мало великодушностi. Не признавався в цьому, вiрнiше, нiколи й не замислювався над цим, i Григорiй Стратонович, який щойно наглухо зачорнив пiдсвинками образ Оксани. - Отак i розбилось життя, мов скляна лялька, - з жалем сказав Марко, бо вiн не тiльки слухав, але й входив у сказане, у тi неспокiйнi, тiнями пiдозри заштрихованi роки, що зруйнували не одне кохання i, знову ж таки |
|
|