"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зда║ться, i в заворожений свiт по-iнакшому будеш входити.
- Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому свiтi свою Оксану?
Заднiпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспiра,
але знову поклав книгу на поставець.
- Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла замiж за вчителя,
перетягла його до того межирiччя, де родяться дiти з синiми очима, i
народила двох темнооких доньок. Ма║ корову, телицю, свинi, свою хату,
зобастий табун гусей i гiтару з рожевим бантом. Але навiть не це, iнше
вразило мене: Тодi, як я повернувся з турецько┐ неволi и проходив
перевiрку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла i
на Полiсся, куди я по┐хав працювати, бо коли зустрiвся з Оксаною, вона
побiлiла, скособочила вид, очi, поставу й ледве промовила:
- Чого ви?.. Я не знаю вас.
Я прийшов до не┐ хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я
допитався до Оксани, поки дочiкувався ┐┐ на подвiр ┐ i в хатi, мою любов
зруйновували i скороспiлий шлюб, i вим'яста корова, i достойне рохкання
свиней, i навiть рожевий бант на гiтарi. Та все одно хотiв хоч подивитись
на свою милу, як на свою молодiсть, ┐┐ слова приголомшили мене.
- Оксано, невже ти чуткам повiрила? - застиг бiля ┐┐ гiтари. - Я перед
усiма чистий, мов голуб. Але вона вперто i вже зi злiстю повторила:
- Чого вам?.. Я не знаю вас.
- Не зна║ш? - спалахнув i я. - Тодi познайомимось. Григорiй
Заднiпровський, новий iнспектор вашого райвно.
- Ой! - зойкнула вона, i вже ┐┐ очi засвiтились iншим переляком. -
Сiдайте, прошу вас. Пробачте, Григорiю Стратоновичу... Пробачте... От не
думала, не гадала.
Вона, виходить, злякалась не мо║┐ велико┐ любовi, а мого маленького
чину... Коли ж ти, людино, вимiзернiти встигла? А Оксана вже якось i
усмiшку вимучувала, i нижнiми половинками очей просила замирення.
- Як ти недобре, бiдно живеш, - обвiв я поглядом хату з голубками, з
усюди натицяним рiшелье та квiтками з пересохло┐ дерев'яно┐ стружки.
- Неправду кажете, - образилась, не зрозумiвши мене. - У нас тепер усе
║. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.
- Да, хваливсь одуд пiр'ям, а про дух свiй мовчав, - бринькнув я на ┐┐
гiтарi i запитав лише одне: - Навiщо ж ти море зрадливим називала? -та й
подався з хати, перед порогом яко┐ два капловухi пiдсвинки пiдвели рожевi
писки, як таляри достатку.
Вiн втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там
коливалася та частка його минувшини, що ┐ кров'ю i сукровицею одiрвалась
од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибива║ться до берега
обшарпана безплiдна крижина, на якiй, одначе, залишились i крихти землi, i
попiл давно згаслого багаття.
Кожен по-сво║му вiдштовху║ од себе недобрi крижини минулого, i рiдко
хто, навiть через довгi роки, призна║ться в тому, що колись i в нього було
багато гнiву, а мало великодушностi. Не признавався в цьому, вiрнiше,
нiколи й не замислювався над цим, i Григорiй Стратонович, який щойно
наглухо зачорнив пiдсвинками образ Оксани.
- Отак i розбилось життя, мов скляна лялька, - з жалем сказав Марко, бо
вiн не тiльки слухав, але й входив у сказане, у тi неспокiйнi, тiнями
пiдозри заштрихованi роки, що зруйнували не одне кохання i, знову ж таки