"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу авторазавадило засудити нас до страти - треба ж було ховати кiнцi в воду. Ми з
побратимом спокiйно вислухали вирок, тiльки щiльнiше притулилися плечем до плеча, взялись за руки i глянули один одному в вiчi. Вони були правдивi, змученi i скорбнi. I це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою землею, за правдою, яка оберегла б нашi згасаючi iмена. Нам хотiлось тiльки одного: щоб на Батькiвщинi знали, що ми витримали iспит на звання людини. Бо тут слiдчий сказав: нас на Батькiвщинi вже проклинають як зрадникiв-перекинчикiв i навiть показав страшний клапоть газети. Це було найбiльшою карою. Пiсля зачитання вироку до нас було навiть виявлено тюремну гуманнiсть: запитали, яка в цьому життi буде наша остання воля, особливо спокушали тим, що ми, як росiйськi люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити i легше вмирати. - Дайте нам побачитись з радянськими людьми, - в один голос заявили ми. - Це неможливо, - розвiв руками наш темний тюремний дух Фатiн. - Вони грiшники, а вам уже пора думати про святе, - i, викресавши з оливкових очей смiхотинку, великодушно махнув рукою: - Так i буде - повезу сьогоднi вас у райський закапелок. I таки повiз на якийсь бенкет тюремникiв, де були i музика, i квiти, i вино, i танцюристки, якi пiд тягучу музику так вививалися усiм тiлом, начеб з нього вже були вийнятi i кiстки, i жiночнiсть. Мов на поганий сон, дивились ми на цей передсмертний танок, а самi бачили свою землю i журились одним: невже вона покладе ганьбу на нашi iмена? До нас пiдiйшов хмiльний, веселий i задоволений сво║ю великодушнiстю Фатiн, кивнув головою на танцюристок: - Не знаю, - вiдповiв я. - Ви навiть жiночу красу не цiну║те? - Тюремник здивувався i розплився у хтивiй посмiшцi. - Тепер менi жiнки вже здаються iншими створiннями, тими, про яких тiльки давно колись у книгах читав. - За цих три роки нi жiнки, нi ┐хнi примхи не змiнилися, - засмiявся Фатiн. - Вибирай, Григорiю, яку хочеш iз них. Виконаю твою останню волю. - Менi така воля не потрiбна. - А може, передума║ш? - Нi, нема чого. - О, ти дуже розумний або дуже хитрий, - схвально сказав тюремник. - Коли б ти насправдi зазiхнув на якусь iз цих краль, тебе мертвого б повезли звiдси. Всюди i завжди треба честь знати, - з г┐днiстю, без почуття гумору сказав тюремник про честь. - Iще, поки не пiзно, кажи сво║ останн║ велiння. - Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хiба це так важко? - Важко, Григорiю. Шум пiднiметься. А шум гарний тiльки на бенкетах, - блиснув дотепом i вже наче з заздрiстю поглянув на мене. - Ох, i впертi ви, бiльшовики. Чи вас iз металу виплавляють, чи з каменю висiкають? Напевне, .мало ви радостi ма║те в життi. Я обурився: - А ваша радiсть - це не блюзнiрство, приправлене вином i розпустою? Хiба вам не жаль, що цi розчавленi дiвчатка не красою, не материнством, а поганими хворобами надiлять ваших людей? |
|
|