"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

завадило засудити нас до страти - треба ж було ховати кiнцi в воду. Ми з
побратимом спокiйно вислухали вирок, тiльки щiльнiше притулилися плечем до
плеча, взялись за руки i глянули один одному в вiчi. Вони були правдивi,
змученi i скорбнi. I це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою
землею, за правдою, яка оберегла б нашi згасаючi iмена. Нам хотiлось
тiльки одного: щоб на Батькiвщинi знали, що ми витримали iспит на звання
людини. Бо тут слiдчий сказав: нас на Батькiвщинi вже проклинають як
зрадникiв-перекинчикiв i навiть показав страшний клапоть газети. Це було
найбiльшою карою.
Пiсля зачитання вироку до нас було навiть виявлено тюремну гуманнiсть:
запитали, яка в цьому життi буде наша остання воля, особливо спокушали
тим, що ми, як росiйськi люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити i
легше вмирати.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми, - в один голос заявили ми.
- Це неможливо, - розвiв руками наш темний тюремний дух Фатiн. - Вони
грiшники, а вам уже пора думати про святе, - i, викресавши з оливкових
очей смiхотинку, великодушно махнув рукою: - Так i буде - повезу сьогоднi
вас у райський закапелок.
I таки повiз на якийсь бенкет тюремникiв, де були i музика, i квiти, i
вино, i танцюристки, якi пiд тягучу музику так вививалися усiм тiлом,
начеб з нього вже були вийнятi i кiстки, i жiночнiсть. Мов на поганий сон,
дивились ми на цей передсмертний танок, а самi бачили свою землю i
журились одним: невже вона покладе ганьбу на нашi iмена?
До нас пiдiйшов хмiльний, веселий i задоволений сво║ю великодушнiстю
Фатiн, кивнув головою на танцюристок:
- Славнi?
- Не знаю, - вiдповiв я.
- Ви навiть жiночу красу не цiну║те? - Тюремник здивувався i розплився
у хтивiй посмiшцi.
- Тепер менi жiнки вже здаються iншими створiннями, тими, про яких
тiльки давно колись у книгах читав.
- За цих три роки нi жiнки, нi ┐хнi примхи не змiнилися, - засмiявся
Фатiн. - Вибирай, Григорiю, яку хочеш iз них. Виконаю твою останню волю.
- Менi така воля не потрiбна.
- А може, передума║ш?
- Нi, нема чого.
- О, ти дуже розумний або дуже хитрий, - схвально сказав тюремник. -
Коли б ти насправдi зазiхнув на якусь iз цих краль, тебе мертвого б
повезли звiдси. Всюди i завжди треба честь знати, - з г┐днiстю, без
почуття гумору сказав тюремник про честь. - Iще, поки не пiзно, кажи сво║
останн║ велiння.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хiба це так важко?
- Важко, Григорiю. Шум пiднiметься. А шум гарний тiльки на бенкетах, -
блиснув дотепом i вже наче з заздрiстю поглянув на мене. - Ох, i впертi
ви, бiльшовики. Чи вас iз металу виплавляють, чи з каменю висiкають?
Напевне, .мало ви радостi ма║те в життi.
Я обурився:
- А ваша радiсть - це не блюзнiрство, приправлене вином i розпустою?
Хiба вам не жаль, що цi розчавленi дiвчатка не красою, не материнством, а
поганими хворобами надiлять ваших людей?