"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кров виступа║.
Отак i сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом
Дмитром ловити скумбрiю. Перед тим Оксана нiяк не хотiла пустити мене в
море, прямо сльозами благала, нiби чула безщастя. Я вже почав здаватися на
┐┐ пiдмову, але Дмитро пiдняв нас обох на кпини, пообiцяв менi на день
народження подарувати спiдницю i газову хустинку. Такi хустинки тодi в
модi були. Насмiшка перемогла дiвочi сльози.
Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те мiсце щiчки, де завжди
брав початок ┐┐ гнiвний рум'янець, та й в шаланду. I по┐хали ми,
наспiвуючи, за обрi", ближче до морського серця. А воно й показало свiй
норов, коли ми вже тiшилися добрим уловом. Пiзно, ой як пiзно спохватилися
ми i з усiх сил почали гребтися до берега. Дрiбною лусочкою затанцювала,
закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морi. Ми, як могли,
боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, i небо, i
темiнь, i грiм бiснувалися в одному клубку... Да, таких фарб менi нiколи
не доводилося бачити на хвилях, i якщо на них виступала чиясь кров, то це
була бiсiвська кров, яка бажала людсько┐.
Не раз ми потопали в скаженiй купелi i якимось чудом чи лиходiйством
вилiтали на пiну розлючених гребенiв, щоб знову провалитися в розвержену
душу стихi┐. Усi║ю дикою силою вона, зда║ться, на третiй день викинула нас
на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
Темнокрилим гайворонням з криками радостi й перемоги налетiла на нас
прикордонна варта. Закiльцювала мотуззям i помчала до вищого начальства, а
далi - в тюрму. Чужа пекельна зловтiха тремтiла над нами, напiвживими, з
задубiлими серцями i кров'ю. Але цього ж дня в тюрмi наша кров закипiла
вогнем i запеклася смолою - тюремники вiдразу ж почали вибивати з нас
свiдчення, що ми шпигуни. пм дуже для чогось потрiбнi були шпигуни... Про
людськi муки немало написано книг. Нашi муки були не бiльшими, але,
напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи
вичавити потрiбнi ┐м свiдчення, i нашi тiла навiть до болю отупiли.
Зда║ться, тiльки одного разу я перелякався, i не мук, а слiв, коли мене
завели в катiвню до нового ката, в свiжiй шовковiй сорочцi, в старанно
випрасуваному костюмi, в петличцi якого безнадiйно погойдувала головкою
вниз повiшена квiтка. Вiд цi║┐ цивiлiзацi┐ в катiвнi менi стало моторошно.
Виморщуючи не грiзну, не злостиву, а привiтну посмiшку, наскiльки може
бути привiтною посмiшка у ката, вiн обома руками ласкаво показав на
багаття бiля стовпа i заговорив майже добiрною укра┐нською мовою:
- Досить вам запиратись, добродiю Заднiпровський. Те, що було з вами до
мене, то був заспiв. А пiсня може початись допiру, - пiдiйшов ближче до
стовпа. - Гримати на вас не хочу, залякувати - нема рацi┐, але так буду
пiдсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю i запал'ають на цьому
багаттi. Самi почу║те, як вiн буде шкварчати.
Усмiшка погасла на обличчi ката, а в очах його ворухнулась така
дрiмуча, така первiсна здичавiлiсть, що мене охопив жах: як такий вилупок
печерного вiку мiг дожити до наших часiв i звiдки в нього взялася людська
мова? I невже це створiння зна║, що в свiтi ║ слова:любов, добро,,
людянiсть. Чи й воно, може, говорило про кохання якiйсь довiрливiй жiнцi,
чи навiть цiлувало ┐┐?..
Це був останнiй допит. Я витримав його, витримав i Дмитро. А пiсля
цього 'до нас, уявiть, навiть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не