"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу авторакров виступа║.
Отак i сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом Дмитром ловити скумбрiю. Перед тим Оксана нiяк не хотiла пустити мене в море, прямо сльозами благала, нiби чула безщастя. Я вже почав здаватися на ┐┐ пiдмову, але Дмитро пiдняв нас обох на кпини, пообiцяв менi на день народження подарувати спiдницю i газову хустинку. Такi хустинки тодi в модi були. Насмiшка перемогла дiвочi сльози. Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те мiсце щiчки, де завжди брав початок ┐┐ гнiвний рум'янець, та й в шаланду. I по┐хали ми, наспiвуючи, за обрi", ближче до морського серця. А воно й показало свiй норов, коли ми вже тiшилися добрим уловом. Пiзно, ой як пiзно спохватилися ми i з усiх сил почали гребтися до берега. Дрiбною лусочкою затанцювала, закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морi. Ми, як могли, боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, i небо, i темiнь, i грiм бiснувалися в одному клубку... Да, таких фарб менi нiколи не доводилося бачити на хвилях, i якщо на них виступала чиясь кров, то це була бiсiвська кров, яка бажала людсько┐. Не раз ми потопали в скаженiй купелi i якимось чудом чи лиходiйством вилiтали на пiну розлючених гребенiв, щоб знову провалитися в розвержену душу стихi┐. Усi║ю дикою силою вона, зда║ться, на третiй день викинула нас на чужий берег, прямо в турецьку неволю. Темнокрилим гайворонням з криками радостi й перемоги налетiла на нас прикордонна варта. Закiльцювала мотуззям i помчала до вищого начальства, а далi - в тюрму. Чужа пекельна зловтiха тремтiла над нами, напiвживими, з задубiлими серцями i кров'ю. Але цього ж дня в тюрмi наша кров закипiла свiдчення, що ми шпигуни. пм дуже для чогось потрiбнi були шпигуни... Про людськi муки немало написано книг. Нашi муки були не бiльшими, але, напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи вичавити потрiбнi ┐м свiдчення, i нашi тiла навiть до болю отупiли. Зда║ться, тiльки одного разу я перелякався, i не мук, а слiв, коли мене завели в катiвню до нового ката, в свiжiй шовковiй сорочцi, в старанно випрасуваному костюмi, в петличцi якого безнадiйно погойдувала головкою вниз повiшена квiтка. Вiд цi║┐ цивiлiзацi┐ в катiвнi менi стало моторошно. Виморщуючи не грiзну, не злостиву, а привiтну посмiшку, наскiльки може бути привiтною посмiшка у ката, вiн обома руками ласкаво показав на багаття бiля стовпа i заговорив майже добiрною укра┐нською мовою: - Досить вам запиратись, добродiю Заднiпровський. Те, що було з вами до мене, то був заспiв. А пiсня може початись допiру, - пiдiйшов ближче до стовпа. - Гримати на вас не хочу, залякувати - нема рацi┐, але так буду пiдсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю i запал'ають на цьому багаттi. Самi почу║те, як вiн буде шкварчати. Усмiшка погасла на обличчi ката, а в очах його ворухнулась така дрiмуча, така первiсна здичавiлiсть, що мене охопив жах: як такий вилупок печерного вiку мiг дожити до наших часiв i звiдки в нього взялася людська мова? I невже це створiння зна║, що в свiтi ║ слова:любов, добро,, людянiсть. Чи й воно, може, говорило про кохання якiйсь довiрливiй жiнцi, чи навiть цiлувало ┐┐?.. Це був останнiй допит. Я витримав його, витримав i Дмитро. А пiсля цього 'до нас, уявiть, навiть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не |
|
|