"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ви Марко Безсмертний? Правда ж? - допиту║ться i яснi║ чоловiк.
- Що правда, то правда, - погоджу║ться Марко. - Невже це видно по менi?
- Безумовно, видно, - добряче смi║ться невiдомий, а його обличчя ста║
прекрасним од сердечностi i яко┐сь мило┐ загадковостi. - Я саме таким вас
i уявляв.
- Уявляли? - диву║ться Марко. - То до цього часу нiколи не бачили мене?
- Не бачив, тiльки чув.
- Буйна у вас фантазiя, як i чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
- Хiба схожий?
- Викапаний артист.
- Нi, я викапаний учитель.
Марко весело примружився:
- Учитель - i в церквi?
- Так у святому ж мiсцi, а не в пеклi, - вiдповiда║ жартома. - Тепер
два свiти зiйшлися не тiльки в гiгантськiй битвi, а навiть у цiй сумирнiй
церковицi, що дожива║ свого вiку.
- Навiть так?
- Авжеж.
- Як це зрозумiти?
- Просто. Прислали, вiрнiше, я сам набився у ваше село дiтей учити.
Здивувало мо║ бажання заврайвно, розчулився вiн i сказав на прощання: "Хоч
на морозi, а вчи, бо вiйна вiйною, а розум людський не ма║ перелогами
лежати. Сiй добре i вiчне!.." Ну, й при┐хав я сiяти, подивився на ру┐ни
школи i почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на
половину: зiйшлись на тому, що в буднi тут буде школа, а в свято - церква.
- Цiкаво! - засмiявся Марко, тiльки тепер помiтивши в церквi ряди
шкiльних парт.
- Цiкавого, сказати по правдi, не так уже й багато, але вибирати не
було з чого та й не було коли. Отак i пристав у прийми до отця Хрисантiя,
який i досi велику революцiю назива║ великим потопом. Спочатку в тiй
дивовижнiй школi дехто з малечi лякався чортiв, а тепер нiчого -
позвикали, називають ┐х фашистами i, як можуть, збиткуються над ними. Це
не дуже подоба║ться нашому поповi, тому й сам сво║ю персоною почав
проявляти iнтерес до будiвництва школи. Ви б, може, присiли, бо я такий
негостинний... - бережно присову║ нефарбований стiлець, що пахне ще
свiжiстю лiсу.
- Можна й присiсти. - Марко зручнiше опуска║ться на стiлець, щоб спиною
опертись на парту. - Як зовуть, величають вас?
- Григорi║м Стратоновичем Заднiпровським.
- I самi з-за Днiпра?
- Так, з самого низiв'я, де сонце, хвиля та степняк, - замрiяно
поглянув поверх святих, якi й не нюхали пахощiв нi степу, нi велико┐ води.
- А тепер сi║те... в церквi?
- Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть нi учнi, нi
учителi, нi нашi нащадки... Ви, я чув, на лузi народились?
- На лузi, в сiнокiсну пору.
- А я на морi, в шаландi, - хотiв посмiхнутися, але несподiвано
посмутнiшав, i бiля уст повибивались пiвмiсяцi зморщок. - Та, видать, не
вийшов з мене достойний син моря.
- Закачу║?