"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Ви Марко Безсмертний? Правда ж? - допиту║ться i яснi║ чоловiк.
- Що правда, то правда, - погоджу║ться Марко. - Невже це видно по менi? - Безумовно, видно, - добряче смi║ться невiдомий, а його обличчя ста║ прекрасним од сердечностi i яко┐сь мило┐ загадковостi. - Я саме таким вас i уявляв. - Уявляли? - диву║ться Марко. - То до цього часу нiколи не бачили мене? - Не бачив, тiльки чув. - Буйна у вас фантазiя, як i чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист? - Хiба схожий? - Викапаний артист. - Нi, я викапаний учитель. Марко весело примружився: - Учитель - i в церквi? - Так у святому ж мiсцi, а не в пеклi, - вiдповiда║ жартома. - Тепер два свiти зiйшлися не тiльки в гiгантськiй битвi, а навiть у цiй сумирнiй церковицi, що дожива║ свого вiку. - Навiть так? - Авжеж. - Як це зрозумiти? - Просто. Прислали, вiрнiше, я сам набився у ваше село дiтей учити. Здивувало мо║ бажання заврайвно, розчулився вiн i сказав на прощання: "Хоч на морозi, а вчи, бо вiйна вiйною, а розум людський не ма║ перелогами лежати. Сiй добре i вiчне!.." Ну, й при┐хав я сiяти, подивився на ру┐ни школи i почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на половину: зiйшлись на тому, що в буднi тут буде школа, а в свято - церква. шкiльних парт. - Цiкавого, сказати по правдi, не так уже й багато, але вибирати не було з чого та й не було коли. Отак i пристав у прийми до отця Хрисантiя, який i досi велику революцiю назива║ великим потопом. Спочатку в тiй дивовижнiй школi дехто з малечi лякався чортiв, а тепер нiчого - позвикали, називають ┐х фашистами i, як можуть, збиткуються над ними. Це не дуже подоба║ться нашому поповi, тому й сам сво║ю персоною почав проявляти iнтерес до будiвництва школи. Ви б, може, присiли, бо я такий негостинний... - бережно присову║ нефарбований стiлець, що пахне ще свiжiстю лiсу. - Можна й присiсти. - Марко зручнiше опуска║ться на стiлець, щоб спиною опертись на парту. - Як зовуть, величають вас? - Григорi║м Стратоновичем Заднiпровським. - I самi з-за Днiпра? - Так, з самого низiв'я, де сонце, хвиля та степняк, - замрiяно поглянув поверх святих, якi й не нюхали пахощiв нi степу, нi велико┐ води. - А тепер сi║те... в церквi? - Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть нi учнi, нi учителi, нi нашi нащадки... Ви, я чув, на лузi народились? - На лузi, в сiнокiсну пору. - А я на морi, в шаландi, - хотiв посмiхнутися, але несподiвано посмутнiшав, i бiля уст повибивались пiвмiсяцi зморщок. - Та, видать, не вийшов з мене достойний син моря. - Закачу║? |
|
|