"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу авторапiдтвердження: невiдомий, щось пробурмотiвши собi пiд нiс, бере бандуру,
сiда║ бiля поставця i почина║ перебирати струни. А от зарокотали, зажурились вони i почали затоплювати всю церкву тугою далеко┐ давнини, над якою забився красивий, але надiрваний голос. "Ех, артисте, провоював ти, напевне, сво┐ зв'язки", - з жалем подумав Марко. Але пiсня, хоч i зривалася, мов пiдбитий птах, уже мiцно чiплялася крильми за серце, переносила його у далекi кра┐, у вiки, у печаль. Закувала та сива зозуля Рано-вранцi на зорi; Он заплакали хлопцi-молодцi, Ген, ген, у турецькiй неволi в тюрмi. З кожним словом сумнiшало, хмурнiло обличчя спiвака, наче його самого забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхiв'я мелодi┐, коли на хвилях синього моря злiтали запорозькi байдаки, але цього вже не помiчала Маркова душа; з не┐ змива║ться цiкавiсть до церкви i святих, а народжу║ться цiкавiсть, довiра i спiвчуття до спiвака-бурлаки, який, видать, теж черпнув горя не з мiлкого дна, воно й зараз ожива║ в очах, i в розгонистому рисунку брiв, i в тiнях, що охоплюють лице чоловiка. I раптом Марковi здалося, що невiдомий застогнав, застогнала й кобза, до яко┐ вiн припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих струн, вiд яких ще й досi вiдривалась туга й порiвну плескалась бiля мальованих раю й пекла? Марко добре знав цiну чоловiчо┐ туги i чоловiчо┐ сльози. Не в церквi-в життi вiн мав i рай, i пекло, хоча нiколи не був нi святенником, нi грiшником. Коли випадала часина раювання, щасливо дiставалися пекельнi випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не розберуться, чого вiн вартий? Той, хто волею часу цiну║, кладе на терези чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, i несхибно розумiти, що найбiльша мука - це навiть мука не втрати чи прощання з ║диним свiтом, що може бiльшати чи дрiбнiти, а мука несправедливостi суду чи навiть осуду. I от зараз Марко вже не по обличчю невiдомого красеня, а по лiнiях його зiгнуто┐ постатi вiдчував, що не сила предкiвсько┐ пiснi, а щось iнше надсаджувало його. I йому треба пособити дружнiм потиском руки, чи вiрним словом, чи поглядом. I Марко якомога тихiше загупав сво┐ми костурами. Але вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула i вгору до мальованого неба, i в олiйно-сiрчане золото царських ворiт. Невiдомий здригнувся, пiдвiв голову од кобзи, i вiд приторку його чуба тихо-тихо забринiли струни. Вiн пильно вдивля║ться в Марка темним, настороженим поглядом. Але враз його очi починають свiтлiшати, як свiтлiша║ свiтання, вириваючись з темного лона ночi. Струсонувши чуприною, красень в при║мному здивованнi пiдводиться на ноги, пiдiйма║ вгору двi навскiснi стрiлки брiв i м'яко, хороше посмiха║ться до Марка. - Ви Безсмертний? - Що ви! Я звичайний смертний, - вiдповiда║ посмiхом на.усмiшку. - Я не про це, - бентежиться невiдомий, i на його довгастому вибiленому виду з'являються нерiвнi рум'янцi, що при невiрному свiтлi бiльше скидалися на тiнi. - А про що ж ви? - Марко прямо-таки любу║ться красенем, вiдчува║, що зустрiвся з справжньою людиною, i хоче все в нiй бачити гарним. |
|
|