"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiдтвердження: невiдомий, щось пробурмотiвши собi пiд нiс, бере бандуру,
сiда║ бiля поставця i почина║ перебирати струни. А от зарокотали,
зажурились вони i почали затоплювати всю церкву тугою далеко┐ давнини, над
якою забився красивий, але надiрваний голос.
"Ех, артисте, провоював ти, напевне, сво┐ зв'язки", - з жалем подумав
Марко. Але пiсня, хоч i зривалася, мов пiдбитий птах, уже мiцно чiплялася
крильми за серце, переносила його у далекi кра┐, у вiки, у печаль.
Закувала та сива зозуля Рано-вранцi на зорi;
Он заплакали хлопцi-молодцi,
Ген, ген, у турецькiй неволi в тюрмi.
З кожним словом сумнiшало, хмурнiло обличчя спiвака, наче його самого
забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхiв'я
мелодi┐, коли на хвилях синього моря злiтали запорозькi байдаки, але цього
вже не помiчала Маркова душа; з не┐ змива║ться цiкавiсть до церкви i
святих, а народжу║ться цiкавiсть, довiра i спiвчуття до спiвака-бурлаки,
який, видать, теж черпнув горя не з мiлкого дна, воно й зараз ожива║ в
очах, i в розгонистому рисунку брiв, i в тiнях, що охоплюють лице
чоловiка.
I раптом Марковi здалося, що невiдомий застогнав, застогнала й кобза,
до яко┐ вiн припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих
струн, вiд яких ще й досi вiдривалась туга й порiвну плескалась бiля
мальованих раю й пекла?
Марко добре знав цiну чоловiчо┐ туги i чоловiчо┐ сльози.
Не в церквi-в життi вiн мав i рай, i пекло, хоча нiколи не був нi
святенником, нi грiшником. Коли випадала часина раювання, щасливо
дивувався: чому вона дiсталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому
дiставалися пекельнi випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не
розберуться, чого вiн вартий? Той, хто волею часу цiну║, кладе на терези
чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, i несхибно розумiти, що
найбiльша мука - це навiть мука не втрати чи прощання з ║диним свiтом, що
може бiльшати чи дрiбнiти, а мука несправедливостi суду чи навiть осуду.
I от зараз Марко вже не по обличчю невiдомого красеня, а по лiнiях його
зiгнуто┐ постатi вiдчував, що не сила предкiвсько┐ пiснi, а щось iнше
надсаджувало його. I йому треба пособити дружнiм потиском руки, чи вiрним
словом, чи поглядом. I Марко якомога тихiше загупав сво┐ми костурами. Але
вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула i вгору до мальованого
неба, i в олiйно-сiрчане золото царських ворiт.
Невiдомий здригнувся, пiдвiв голову од кобзи, i вiд приторку його чуба
тихо-тихо забринiли струни. Вiн пильно вдивля║ться в Марка темним,
настороженим поглядом. Але враз його очi починають свiтлiшати, як
свiтлiша║ свiтання, вириваючись з темного лона ночi. Струсонувши чуприною,
красень в при║мному здивованнi пiдводиться на ноги, пiдiйма║ вгору двi
навскiснi стрiлки брiв i м'яко, хороше посмiха║ться до Марка.
- Ви Безсмертний?
- Що ви! Я звичайний смертний, - вiдповiда║ посмiхом на.усмiшку.
- Я не про це, - бентежиться невiдомий, i на його довгастому вибiленому
виду з'являються нерiвнi рум'янцi, що при невiрному свiтлi бiльше
скидалися на тiнi.
- А про що ж ви? - Марко прямо-таки любу║ться красенем, вiдчува║, що
зустрiвся з справжньою людиною, i хоче все в нiй бачити гарним.