"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу авторагрi║ чи ятрить душу?
Перед церквою самотньо бовванi║ залiзна брама - огорожу навколо не┐ теж проковтнула вiйна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снiгу ряснiла безлiч дитячих слiдiв. Що тут було робити дрiбним пташенятам? I чи не забагато див на сьогоднi: бiля школи зустрiв свою долю, а бiля церкви дитячi слiди... Що ж то за жiнка була? Iоворила, неначе з яко┐сь забуто┐ казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагаду║ йому. Тiльки що?.. d таких роздумах Марко пiдiйма║ться на прочовгану паперть, гримить по нiй костурами i плечима наляга║ на важкi церковнi дверi. Вони, зiтхнувши, прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробива║ться невiрний олiйно-сiрчаний блиск неживого промiння царських врат i неяснi плями святих та богiв. Але не царськi врата i не втемнiлi боги вражають чоловiка. Вiн з подивом, недовiрою i навiть з пота║мним острахом викруглив очi, бо-в церквi дiялось щось не те: бiля вiвтвря сто┐ть не батюшка в ризi чи рясi, а кремезний, в офiцерськiй шинелi наопашки, рокiв тридцяти п яти горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени i медалi. "На порядний iконостас розжився чоловiк, тiльки чого iз ним у церкву залiз? Богiв дивувати?" - тихенько хмикнув Марко, придивляючись до невiдомого русочубого красеня. Бiля нього, на незастеленому поставцi, немилосердно кiптюжить змайстрований з гiльзи снаряда свiтильник, нерiвно кладе свiтло i тiнi на з'юрмлених i одиноких святих. А до поставця по-братерськи притулились кобза i горбастий автомат. "Навряд, щоб такий iнструмент коли у церквi лежав. Дивоглядiя, та й годi!" - Марко ста║ недалеко вiд правого придiлу , де серед темного прибрану сiльську дiвчину в намистi, вишитiй сорочцi i вiнку. Красень в офiцерськiй шинелi заглянув у розгорнену книгу, що з iншими лежала на поставцi, випростався, випнув ковальськi груди, що аж обiзвалися срiбним дзвоном, i зосереджено, навiть трохи артистично став перед святими й низькуватим голосом почав говорити до них: Один у другого пита║м: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажа║м? I, не дознавшись, умира║м, А залиша║мо дiла. Мальованi праведники i мученики, все бiльше й бiльше виходячи з теменi, слухають незвичнi святi слова i строго мовчать. Мовчить i бог, тримаючи в руцi поколупану землю. Напевне, i вiн нiяк не може збагнути, чого йому доводиться замiсть теплих пахощiв ярого воску вдихати чадний бензиновий сморiд i вислуховувати поезi┐ не Матвiя и Iоанна, а пророка Тараса. Як i все несподiване, Марка захоплю║ оця дивовижна пригода в церквi, i вiн уже з повною приязню дивиться на невiдомого i вирiшу║, що це артист. "Вони химернi, можуть, коли нема людей, i богам читати вiршi. Може, це й непогано - проходити репетицiю перед богами, щоб чути святiсть перед людьми". Незабаром здогад, що вiн ма║ справу з артистом, знаходить нове |
|
|