"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

трима║ться не знати на чому. У церквi бiля святих i богiв нiчого не чув
Марко Безсмертний, а тiльки-но закрутились, заскрипiли колеса, вiн
спочатку вiдчув темну розпарену спеку, i це його повернуло в дитинство,
коли хворим лежав ,у парнотi розiмлiлого зерна, бо в тi часи у селi зерно
було i хлiбом, i 'лiками... Еге ж, лежить вiн присмерком у хатi, а вулицею
на возi поверта║ться додому його дiд. Над ним гримить та й гримить
громовище, а дiдовi хоч би що: сидить собi на сiнi i наспiву║ свою
улюблену пiсню:
Он не знав козак, та й не знав Супрун,
А як славоньки зажити,
Гей зiбрав вiйсько славне запорозьке
Та й пiшов вiн орду бити.
"Чи не пiдтягнути я собi?" - дума║ Безсмертний i тихенько при║дну║ свiй
голос до дiдово┐ пiснi:
Ой у недiлю рано-пораненьку
Супрун iз ордою стявся...
"I таки справдi вiн у недiлю з фашистською ордою стявся", - дума║ про
себе Марко, перелiтаючи з дитинства в теперiшнi бо┐.
Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестiла пiсня
на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на дорогу краплини його
життя. Дiвчина заплакала, ┐┐ сльози теж падали на дорогу i розсiвалися з
краплинами кровi бiйця. А Марко й ,далi спiвав, дарма що його пiсню то з
того, то з iншого боку глушили якiсь несамовитi громи i дарма що ┐┐ не
чули нi бiйцi, нi дiд, нi конi, нi союзники.
"Чим же вiн снiва║?" - з жахом думала дiвчина, знаючи, як гарячий
свинець покраяв i потрощив Безсмертного. Але ось пiсня затихла. Оксана
зупинила конi, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало кровi, i
воно зупинялось, стихало, мов пiсня.
- Товаришу Безсмертний, товаришу Безсмертний! - закричала Оксана,
перелякано торкаючись руками його плечей. - Не вмирайте, будьте настiльки
милостивi... Я повинна здати вас живим...
- А я не в... мираю... Я в... видужую. Тiльки зерно пiдiгрiй... Холоне,
- не так почула, як вiдчула тиху вiдповiдь. Марко хотiв розплющити повiки,
але тепер для нього це було непосильною роботою. Вiд усiх його намагань
лише легенько здригнулись перехрещенi вi┐. Це не здивувало його, а
дивувало те, чого це дiд так довго ┐здить пiд вiкнами, а в двiр не
в'┐жджа║, i чого так страшно гримить громовиця, а дощ навiть не шелесне...
Польовий армiйський шпиталь знаходився пiд землею, а на землi, як
обрубанi й необрубанi кряжi, лежали пораненi - для них не вистачало мiсця
нi на операцiйних столах, нi в пiдземеллi палат. Посiрiлий, злий вiд
безсоння i втоми, начальник шпиталю непривiтними очима зустрiв
новоприбулих i хрипко запитав Оксану:
- Що, й досi порядку не зна║ш? Поранений не з нашо┐ армi┐. Везiть у
свiй шпиталь.
Дiвчина розгубилась, безнадiйно опустила руки, i сльози самi покотились
на шинелю.
- Чого ревеш, недотепо!? - розсердився начальник шпиталю. - В ляльки б
ще дома бавилась, а вона на фронт побiгла. Добровiльно ж пiшла?
- Добровiльно, - винувато схлипнула дiвчина, притихла i враз не вона, а
слова ┐┐ заридали: - Що ж я у той шпиталь довезу? Одне, тiло без душi? I