"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В церкву, як з кiнокадру, влетiв молодий русявочубий полковник. За його
плечима в багряному кипiннi ворушилась накидка неба. Вiн зупинився бiля
правого притвору i невiдомо-в кого запитав:
- Тут Марко Безсмертний?
- Тут усi безсмертнi┐ - строго вiдповiв йому немолодий во┐н, в якого
груди i всi ордени були залитi кров'ю.
- Так, вояче, - виструнчився полковник. - Тут усi безсмертнi.
- Тiльки я один, грiшний, потихесеньку затесався сюди, - не журячись
такою халепою, привiтно посмiхнувся бо║ць, рука якого була недбало вмотана
у верхню солдатську сорочку.
- Чого ж ти грiшний? - не зрозумiв полковник, обережно ступаючи помiж
пораненими.
- Бо штрафником чогось був, словом, прогрiшився. - Майже щаслива
посмiшка грала на обличчi пораненого.
- Тепер серед нас нема штрафникiв, - поправив його немолодий во┐н. - к
одна сiм'я. Хто тебе сорочкою отак погано перев'язав?
- А я сам, бо хiба настарчить медицина бинтiв на нашi руки та ноги?
-Вiн пiдняв поранену руку догори, i на нiй почала розкручуватися,
розпростуватися сорочка, неначе кров бiйця вдихнула в не┐ життя.
До полковника пiдiйшла дiвчина-пiдлiток з оберемком розплетених кiс. В
┐┐ сльозах тремтiли здрiбнiлi вiдблиски воскових свiчок. Дiвчина ще не
звикла до вiйни i оплакувала всiх безнадiйних, яких виносила з бою.
- У мене Марко Безсмертний, - покусуючи губи┐ скорбно сказала вона.
- Де вiн, Оксано? - стрепенувся полковник.
- Ондечки, поруч з Георгi║м Побiдоносцем лежить. - Стояла у красi сво┐х
кiс i сльозин, мов пшеничний колосок вечiрнiй росi.
Вони потихеньку пiшли в глибину церкви, зупинились iйеред двома
во┐нами: мальованим - небесним i пораненим - земним. Навколо небесного
во┐на бiлiли клубочки хмар, навколо земного - темнiли плями нровi.
Полковник опустився на колiно, пильно, з жалем поглянув на безкровне,
смагляве, з нерiвною пiдкiвкою вусiв обличчя солдата, нахилив голову до
його нерухомих груздей i пошепки запитав дiвчину:
- Живе?
- Диха║, - нерiвною болiсною оборочкою взялися перепаленi дiвочi уста.
Полковник пiдвiвся з пiдлоги.
- Зараз же кладiть його на пiдводу - i в шпиталь.
- Чи до┐демо? - скривилась дiвчина, i з двома сльозинками обiрвались
двi крихiтнi свiчечки.
- До┐дете! Iнакше не повертайся! - погрозою блиснули очi полковника.
- ксть не повертатися, - не те сказала, що думала, але полковник i не
помiтив цього.
Через, якусь хвилину вiн i двi пари дiвочих рук бережно виносили
Безсмертного у свiтання.
Мiж цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполоханi конi, шкiра
тремтiла i перекочувалась по них. Лiлове лоша боязко притулилося до заднiх
нiг матерi i пiсля вибухiв попадало ┐й головою у вим'я, з якого сочилось
молоко. Мати зараз трималася спокiйнiше, нiж рослий пiдручний кiнь.
Легеньким iржанням вона, як могла, заспокоювала сво║ дитя i кусала коня,
коли той, вивертаючи очi, звивався на диби.
Усякi дива бувають iз пораненою людиною, навiть коли ┐┐ життя вже