"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

плеча:
- Може, месери?
Але старий навiть не ворухнувся i цим ще бiльше стривожив жiнку:
- Чу║ш, квмене, бомбовози чи месери?
- Де там, вiдвiдьмилось, вiдбiснувалось ┐хн║. Гуси летять! - тепло
здригнув голос старого. Вiн скинув шапку i привiтав нею птахiв, що саме
летiли пiд цвiтом самотнього зоряного кущика. А Марко пiдняв угору костури
i в цю хвилину сам скидався на пiдбитого птаха з одерев'янiлими крильми.
- Гуси-лебедята, вiзьмiть i мене на крилята, - спiвучо заблагала
вдовiвна Ольга Бойчук, i помiж ┐┐ подруг сплеснув невеселий смiх.
- Як знайдеться хтось - вiзьме! Полетиш.
- О, i другий ключ пода║ голос, - обiзвалася вугластенька соковитогуба
Галина Кушнiренко i потяглась до неба обома руками, а за нею i решта
дiвчат; тепер здавалося, що й вони схожi на птахiв.
-Житт║... Десь з-за Дунаю летять. А хлопцi нашi саме на Дуна┐ смерть
ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. - Дiд квмен натягнув
шапку на вуха i попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тiнь,
побрела квмениха. Старих зграйкою обiгнали дiвчата. А Марко ще прислухався
i до ┐хнiх крокiв, i до простудженого клекоту гусей, якi повертали й
навертали його в далеке дитинство, коли бiльше було птахiв у небi i менше
калiк на землi.
Як тодi веснами славно й легко бiгалось йому вслiд за пташиними
ключами, аж поки тi на маяннi крил не заносили частину його радостi й
дитячого серця. I чомусь защемiло чоловiковi у грудях i очах. Вiн поглянув
на небо, махнув костурами i подибав услiд за ключем, що вже обтрушував на
снiги останн║ гелготiння. В думках чоловiка теж спливали й спливали слова
дитячо┐ пiсеньки: "Гуси-лебедята, вiзьмiть мене на крилята", - дарма що
iншi, дерев'янi крила приковували його до землi.
Марко дибуляв сво┐м рiдним скрижанiлим селом, неначе по шматку яко┐сь
омертвiло┐ планети. Тепер i тополi не радували його: чорнi, обдертокорi,
без живих разочкiв бруньок, вони скидалися на кiстяки .доiсторичних рибин.
Як тяжко сумно i непевно навколо, серед убитих дерев, мурашникiв-землянок
i кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. I цей сум
посилювало безгомiння: нiде нi пiснi, нi слова людського, лише iнколи
спросоння обзивалися одноногi, як i вiн, журавлi, наскрипували, що тепер i
люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землi. На чийомусь
скособоченому, з розщелинами криничному зрубi вiн сiв перепочити,
вдивляючись у неспокiйну темiнь; вона увесь час мiнилася, Хпереодягалася,
ворушилася, мов жива, розкривала iнодi прогалинки з однi║ю-двома зiрками,
що тремтiли, мов дорогi прикраси. З глибини криницi сонним паруванням
дихала вода, i неждано з теменi ┐┐ вiн виразно почув дитячий плач.
З несподiванки чоловiк прикляк до зрубу, ┐жаком сама по собi
заворушилась чуприна, а в голову полiзли найстрашнiшi здогади. Вiн з жахом
нахилився до води, i знову почув плач, але вже не з криницi, а з боку
дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалiк вiд зрубу темно
горбатилась землянка, там непоко┐лась чиясь дитина, i голос ┐┐ якимись
невiдомими щiлинами пробивався до серцевини криницi. .Чоловiк почав
оддирати цей бiль вiд грудей, прикидаючи, коли зможе пiдняти село з землi,
весело розкидати по нiй бiлi, мов лебедi, хати, а бiля них пiдвести молодi
деревця i соняшники.