"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автораплеча:
- Може, месери? Але старий навiть не ворухнувся i цим ще бiльше стривожив жiнку: - Чу║ш, квмене, бомбовози чи месери? - Де там, вiдвiдьмилось, вiдбiснувалось ┐хн║. Гуси летять! - тепло здригнув голос старого. Вiн скинув шапку i привiтав нею птахiв, що саме летiли пiд цвiтом самотнього зоряного кущика. А Марко пiдняв угору костури i в цю хвилину сам скидався на пiдбитого птаха з одерев'янiлими крильми. - Гуси-лебедята, вiзьмiть i мене на крилята, - спiвучо заблагала вдовiвна Ольга Бойчук, i помiж ┐┐ подруг сплеснув невеселий смiх. - Як знайдеться хтось - вiзьме! Полетиш. - О, i другий ключ пода║ голос, - обiзвалася вугластенька соковитогуба Галина Кушнiренко i потяглась до неба обома руками, а за нею i решта дiвчат; тепер здавалося, що й вони схожi на птахiв. -Житт║... Десь з-за Дунаю летять. А хлопцi нашi саме на Дуна┐ смерть ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. - Дiд квмен натягнув шапку на вуха i попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тiнь, побрела квмениха. Старих зграйкою обiгнали дiвчата. А Марко ще прислухався i до ┐хнiх крокiв, i до простудженого клекоту гусей, якi повертали й навертали його в далеке дитинство, коли бiльше було птахiв у небi i менше калiк на землi. Як тодi веснами славно й легко бiгалось йому вслiд за пташиними ключами, аж поки тi на маяннi крил не заносили частину його радостi й дитячого серця. I чомусь защемiло чоловiковi у грудях i очах. Вiн поглянув на небо, махнув костурами i подибав услiд за ключем, що вже обтрушував на дитячо┐ пiсеньки: "Гуси-лебедята, вiзьмiть мене на крилята", - дарма що iншi, дерев'янi крила приковували його до землi. Марко дибуляв сво┐м рiдним скрижанiлим селом, неначе по шматку яко┐сь омертвiло┐ планети. Тепер i тополi не радували його: чорнi, обдертокорi, без живих разочкiв бруньок, вони скидалися на кiстяки .доiсторичних рибин. Як тяжко сумно i непевно навколо, серед убитих дерев, мурашникiв-землянок i кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. I цей сум посилювало безгомiння: нiде нi пiснi, нi слова людського, лише iнколи спросоння обзивалися одноногi, як i вiн, журавлi, наскрипували, що тепер i люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землi. На чийомусь скособоченому, з розщелинами криничному зрубi вiн сiв перепочити, вдивляючись у неспокiйну темiнь; вона увесь час мiнилася, Хпереодягалася, ворушилася, мов жива, розкривала iнодi прогалинки з однi║ю-двома зiрками, що тремтiли, мов дорогi прикраси. З глибини криницi сонним паруванням дихала вода, i неждано з теменi ┐┐ вiн виразно почув дитячий плач. З несподiванки чоловiк прикляк до зрубу, ┐жаком сама по собi заворушилась чуприна, а в голову полiзли найстрашнiшi здогади. Вiн з жахом нахилився до води, i знову почув плач, але вже не з криницi, а з боку дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалiк вiд зрубу темно горбатилась землянка, там непоко┐лась чиясь дитина, i голос ┐┐ якимись невiдомими щiлинами пробивався до серцевини криницi. .Чоловiк почав оддирати цей бiль вiд грудей, прикидаючи, коли зможе пiдняти село з землi, весело розкидати по нiй бiлi, мов лебедi, хати, а бiля них пiдвести молодi деревця i соняшники. |
|
|