"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Марко навiть у темрявi бачив довiрливу i чисту красу ┐хнiх очей, на
яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку i
думав над одним: чи зумiють люди, близькi й далекi, за сво┐ми щоденними
клопотами, хоча б збагнути, як цi непорочнi дiвчатка, надриваючись вiд мук
i непосильно┐ працi, рятували i ┐хню судьбу вiд фашистсько┐ свинцево┐
крапки? Чи зумiють ┐х, богинь двадцятого вiку, на добрих руках носити
вчорашнi во┐ни, чи знайдуться такi слова у тих, хто книги пише, що
приворожили б серця людей до цих ще не розквiтлих пролiскiв, якi ручатами
сво┐ми, душею сво║ю, майбутнiм сво┐м, у злиднях i нестатках, без хлiба i
людського одягу спиняли вiйну i вiщували весну! ?
А вони нiби вiдчували, що думав про них дядько Марко, i вiночком
оточили його, остерiгаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливi костури. То
як же, подивившись у такi очi, можна було чимось окривдити людей чи
обдурити ┐хнi сподiвання? Коли подумати, тво┐ старшi й молодшi друзi
бiльше бажали тобi добра, анiж ти сам мiг дати ┐м. I навiть те, чого вони
ждуть од тебе, по сутi, ста║ тво┐м добром чи славою. Вони чекають, щоб ти
не зледачiв, а став справжнiм господарем тi║┐ землi, на яку вперше ступив
м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобi свого батька i брата, а не
бурмила, вiд якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб ┐м весело,
з пiснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподiваються, що при
тобi земля родитиме не тiльки на хлiбозаготiвлi, податки, натуроплати,
зустрiчнi плани i голову, але й на хлiбороба. Тож не забувай про це,
чоловiче, коли ма║ш голову, а не кендюх на плечах...
На нiч взявся морозець. Пiд ногами, як чортове насiння, хрустiли
вугляки i дзвiнко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку;
розламуючись, вiн якусь хвильку достоту пахнув земляним холодком щойно
зiрваних пiдснiжникiв.
Дiд квмен останнiм вийшов з землянки, напакував бiля переддвiр'я люльку
┐дучою кореневою кришанкою i заходився вибивати огонь з кремiнця,
примовляючи до нього.
- Ану ж, бiсова культуро, давай жару, спiкся б Гiтлер у ньому, наче
жаба... Ану ж!
квмениха зiтхнула i пiдвела на Марка сухi до блиску очi, в яких, крiм
скорботи, нiчого вже не було.
- Чу║ш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловiк. Все це
пiсля смертi сина... Як вiн утiшався сво┐м одинаком. Тепер, коли мене
нема, вийме синову сорочку або пiджак i з ними говорить - журиться. Або
пiдiйде до яблунi i теж гомонить iз нею; згада║, як пiдсаджував на не┐
сво║ дитя, i навiть руки простягне вгору. Та з такого жалю i дерево може
заголосити. А зi мною мовчить.
- Ти що там, стара, наговорю║ш? - пiдозрiливо запитав квмен, нарештi
вибивши iскру.
- Та нiчого. Радiю, що Марко повернувся, - зiщулилась квмениха i
темними вiями прикрила свою скорботу.
- Ага, - заспоко┐вся старий i знову для чогось викресав кетяшину iскор.
Але несподiвано цей, завжди прошпигований вiтрами i сам йоржистий, неначе
вiтер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвiр'я i, задерши вгору бурячок
борiдки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарно┐ середини якого
зворушливо пробився зоряний кущик.
квмениха занепоко║но подивилась на чоловiка, торкнулась рукою його