"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора Марко навiть у темрявi бачив довiрливу i чисту красу ┐хнiх очей, на
яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку i думав над одним: чи зумiють люди, близькi й далекi, за сво┐ми щоденними клопотами, хоча б збагнути, як цi непорочнi дiвчатка, надриваючись вiд мук i непосильно┐ працi, рятували i ┐хню судьбу вiд фашистсько┐ свинцево┐ крапки? Чи зумiють ┐х, богинь двадцятого вiку, на добрих руках носити вчорашнi во┐ни, чи знайдуться такi слова у тих, хто книги пише, що приворожили б серця людей до цих ще не розквiтлих пролiскiв, якi ручатами сво┐ми, душею сво║ю, майбутнiм сво┐м, у злиднях i нестатках, без хлiба i людського одягу спиняли вiйну i вiщували весну! ? А вони нiби вiдчували, що думав про них дядько Марко, i вiночком оточили його, остерiгаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливi костури. То як же, подивившись у такi очi, можна було чимось окривдити людей чи обдурити ┐хнi сподiвання? Коли подумати, тво┐ старшi й молодшi друзi бiльше бажали тобi добра, анiж ти сам мiг дати ┐м. I навiть те, чого вони ждуть од тебе, по сутi, ста║ тво┐м добром чи славою. Вони чекають, щоб ти не зледачiв, а став справжнiм господарем тi║┐ землi, на яку вперше ступив м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобi свого батька i брата, а не бурмила, вiд якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб ┐м весело, з пiснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподiваються, що при тобi земля родитиме не тiльки на хлiбозаготiвлi, податки, натуроплати, зустрiчнi плани i голову, але й на хлiбороба. Тож не забувай про це, чоловiче, коли ма║ш голову, а не кендюх на плечах... На нiч взявся морозець. Пiд ногами, як чортове насiння, хрустiли вугляки i дзвiнко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку; зiрваних пiдснiжникiв. Дiд квмен останнiм вийшов з землянки, напакував бiля переддвiр'я люльку ┐дучою кореневою кришанкою i заходився вибивати огонь з кремiнця, примовляючи до нього. - Ану ж, бiсова культуро, давай жару, спiкся б Гiтлер у ньому, наче жаба... Ану ж! квмениха зiтхнула i пiдвела на Марка сухi до блиску очi, в яких, крiм скорботи, нiчого вже не було. - Чу║ш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловiк. Все це пiсля смертi сина... Як вiн утiшався сво┐м одинаком. Тепер, коли мене нема, вийме синову сорочку або пiджак i з ними говорить - журиться. Або пiдiйде до яблунi i теж гомонить iз нею; згада║, як пiдсаджував на не┐ сво║ дитя, i навiть руки простягне вгору. Та з такого жалю i дерево може заголосити. А зi мною мовчить. - Ти що там, стара, наговорю║ш? - пiдозрiливо запитав квмен, нарештi вибивши iскру. - Та нiчого. Радiю, що Марко повернувся, - зiщулилась квмениха i темними вiями прикрила свою скорботу. - Ага, - заспоко┐вся старий i знову для чогось викресав кетяшину iскор. Але несподiвано цей, завжди прошпигований вiтрами i сам йоржистий, неначе вiтер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвiр'я i, задерши вгору бурячок борiдки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарно┐ середини якого зворушливо пробився зоряний кущик. квмениха занепоко║но подивилась на чоловiка, торкнулась рукою його |
|
|