"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Еге, я вже, зда║ться, сам себе призначив головою", - посмiхнувся в
думцi, хоча, нiде правди дiти, не раз думав, що пiсля вiйни йому
доведеться головувати, дарма що, крiм великих турбот i халеп, майже нiчого
не мав од того чину.
Вiн не був нi славолюбом, нi грошолюбом, нi хитруном, нi тим, що Може
пiд ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка,
але й уперта i навiть норовиста. Тодi вiн думав тiльки про одне: як
вивести людей чорно┐ землi у справжнi люди i щоб не жебраний хлiб мали
вони. За головування тiпали його рiзнi слизькоязикi верхоглядцi, мов
повiсмо конопель, вибивали не так термiття, як гордiсть, а вiн тримався
свого, i життя його попадало на рiзнi шальки терезiв: то у високi
передовi, то у судовi iнстанцi┐. Бувало, сьогоднi про його успiхи аж медом
капало з газетно┐ сторiнки. А завтра вiн виявлявся анархiстом, зривщиком,
саботажником i взагалi пiдозрiлим елементом. Але i в найтяжчi хвилини не
згинався, мов пiдцерковний дiд, перед сво║ю нелегкою долею i не пив iз нею
змирщини. Вiн гримав на не┐, сперечався, як мiг, одстоював себе i людей,
карався, журився, та не впадав у безвихiдь i не бiдкався за чаркою сво┐ми
карбами, що справедливо, а найчастiше несправедливо нарiзалися знову ж
таки на думцi.
"От i почав свою давню ┐криню перебирати i таким вийшов, хоч iкону
малюй та в церкву неси", - погудив сам себе, пiдвiвся з вгрiтого зрубу i
знову хильцем пострибав по снiгу, приглядаючись до того, що звалося селом,
але не було ним, i нiс в думках видiння нових осель-бiлянок.
За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темнiло громаддя
старих осокорiв, в його перешiптуваннi з вiтром, у пахощах кори i гiлок
уже вчувалось життя. Ще недавно помiж цими деревами стояла камiнна,
земством збудована школа. В нiй колись вiн пiзнавав премудрiсть "отченаша"
i вважався мiзковитим, але дзигльованим отряхою. В цiй же школi його,
пiвпарубка, в громадянська вiйну допитував хмуроокий i темний, наче з
афонських образiв знятий, денiкiнський офiцер. На рожевому дорогому
папiр'┐, в кругах якого нидiли двоголовi орли, чiтко й красиво вписав йому
розстрiл без суду i перехрестився на божу матiр-тро║ручницю. А вже пiсля
громадянсько┐ вiйни вiн, Марко, в цiй же школi зустрiв сво║ перше кохання
- молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невiдомо чого утекла вiд
нього. Вiн не доганяв ┐┐, немов молодi лiта. Великою гордiстю перемагав
велику любов, але й досi не зна║, хто ┐┐ перемiг: чи гордiсть, чи лiта, чи
пiсня золотокосо┐, мов осiння вербичка, Олени. I от уже нема нi першо┐, нi
друго┐ його любовi, але ║ великий жаль i до першого, i до другого кохання,
а третього не буде... Коли б тiльки донька повернулася з неволi...
Тихо-тихо шумлять-перешiптуються осокори, а помiж ними груддям бито┐
цегли, сивого недозрiлого гранiту i мерзло┐ склянисто┐ грязi лежить те, що
звалося школою. Невже i виродки, що висаджували в повiтря цю будiвлю, теж
колись до сво║┐ школи ходили? I чи до людсько┐ мудростi припадали вони, чи
до яко┐сь грязi?
Марко пiдiйма║ шматок нiздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще
кiлькох тисяч рокiв, щоб заграти синiм полиском. I цей уламок жене по його
руцi тихий сумовитий трепет, сповню║ ним усе тiло, перегорта║ минулi днi.
Виходить, i камiнь ма║ силу сколихнути i дитинство, i юнiсть i нагадати
сьогоднiшнi слова матерi. В людини з роками сивiють очi, а холодний сивий
камiнь через тисячi лiт вбере в себе тепле синьоцвiття. Чи не мудрування?