"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крiзь саме
серце i розколов його. В Словаки поховали во┐на, а пiсня про нього живе в
Словаки i в нас.
Марко поглянув на прочиненi дверi, наче звiдти мала долинути пiсня. I
вона справдi долинула. Згори обiзвалися приглушенi дiвочi голоси. Вони вже
прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в нiй вiдпочивав
┐хнiй кароокий Iванко, i грiм не чiпав землi, а нахиляв До не┐ хмару, i
вона плакала над словацькими горами, куди залетiв iз братами Дибенко Iван.
I зараз без голосу, мовчки заплакав дiд квмен Дибенко, пiднiсши до очей
зморшкуватий полумисок долонi. На кiнцi його шпакуватих вусiв заблищали
двi краплини. Вiн . пальцями розчавив ┐х, опустив руку донизу i перегодя
сказав собi:
- Покис трохи - i висихай. Тобi ще краще, нiж iншим: сина вбили, а доля
його по свiту ходить.
Вражений нелюдською силою пiснi i судьбою сво┐х землякiв, Марко наослiп
знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстiж вiдчинив набряклi
дверi i тяжко застрибав по хрустких схiдцях.
Одразу за невидимою вулицею темною рiллею впало неспокiйне березневе
небо. Мiж хмарами i в ламкому гiллi самотнього обгорiлого дерева блищали
вiщi зорi, i зовсiм недалеко вiд них чи поруч з ними стелилася дiвочання.
Вона, як безсмертя, iшла по землi, iшла вище люди, якi тулилися у
землянках.



III

Городами i згарищами на всi сторони свiту розходились гостi, i пiд
усiма чотирма сторонами свiту ┐х чекали глизявi землянки, наволохачений
холод у кутках, тяжкi не статки, жалi i невсипущi, на жагучих, на кривавих
сльозах замiшанi, сподiвання.
З самого краю життя батьки виглядали живих синiв, матерi - живих i
мертвих, i сво┐ руки найчастiше прикладали до грудей, чи то щоб
втихомирити серце, чи то щоб вiдчути отi лiта, коли пiд серцем
виношувались, а бiля грудей смiялися, плакали i засинали дiти. То хiба ж
вони могли навiки заснути в чужiй землi? Хiба могла безжалiсна кривда
згасити, попелом розвiяти ┐хнi очi i все те, що було радощами i любов'ю,
тривогою i надi║ю? I знову тягккi, благанням розбухлi руки опускались на
груди, якi и досi, пiсля усiх страждань, берегли тепло дiтей, навiть тих,
на яких уже прийшли похороннi.
Старшi дiвчата теж з-пiд самого краю життя, в уболiваннях, що ║днали
бентежне пройдешн║ з невiдомим прийдешнiм, чекали суджених; колишнi вечори
пiд синьоцвiтом зоряного неба ┐м здавались недосяжною казкою, що пройшла
повз них, i, може, тому закiптюженi солдатськi листи-трикутники вони
носили бiля грудей, де колись лежали парубочi руки.
А молодшi дiвчата, якi ще соромились сво┐х форм i обрисiв юностi й не
знали, для чого ┐м дано дiвування, чекали останнього пострiлу i якогось
чуда, що одразу ж тодi настане. I вони вже на сво┐ незатвердiлi плечатка з
серйознiстю богинь i з усмiшкою богинь брали найтяжчу чоловiчу роботу, не
шкодуючи юностi i майбутнього материнства.