"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крiзь саме
серце i розколов його. В Словаки поховали во┐на, а пiсня про нього живе в Словаки i в нас. Марко поглянув на прочиненi дверi, наче звiдти мала долинути пiсня. I вона справдi долинула. Згори обiзвалися приглушенi дiвочi голоси. Вони вже прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в нiй вiдпочивав ┐хнiй кароокий Iванко, i грiм не чiпав землi, а нахиляв До не┐ хмару, i вона плакала над словацькими горами, куди залетiв iз братами Дибенко Iван. I зараз без голосу, мовчки заплакав дiд квмен Дибенко, пiднiсши до очей зморшкуватий полумисок долонi. На кiнцi його шпакуватих вусiв заблищали двi краплини. Вiн . пальцями розчавив ┐х, опустив руку донизу i перегодя сказав собi: - Покис трохи - i висихай. Тобi ще краще, нiж iншим: сина вбили, а доля його по свiту ходить. Вражений нелюдською силою пiснi i судьбою сво┐х землякiв, Марко наослiп знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстiж вiдчинив набряклi дверi i тяжко застрибав по хрустких схiдцях. Одразу за невидимою вулицею темною рiллею впало неспокiйне березневе небо. Мiж хмарами i в ламкому гiллi самотнього обгорiлого дерева блищали вiщi зорi, i зовсiм недалеко вiд них чи поруч з ними стелилася дiвочання. Вона, як безсмертя, iшла по землi, iшла вище люди, якi тулилися у землянках. Городами i згарищами на всi сторони свiту розходились гостi, i пiд усiма чотирма сторонами свiту ┐х чекали глизявi землянки, наволохачений холод у кутках, тяжкi не статки, жалi i невсипущi, на жагучих, на кривавих сльозах замiшанi, сподiвання. З самого краю життя батьки виглядали живих синiв, матерi - живих i мертвих, i сво┐ руки найчастiше прикладали до грудей, чи то щоб втихомирити серце, чи то щоб вiдчути отi лiта, коли пiд серцем виношувались, а бiля грудей смiялися, плакали i засинали дiти. То хiба ж вони могли навiки заснути в чужiй землi? Хiба могла безжалiсна кривда згасити, попелом розвiяти ┐хнi очi i все те, що було радощами i любов'ю, тривогою i надi║ю? I знову тягккi, благанням розбухлi руки опускались на груди, якi и досi, пiсля усiх страждань, берегли тепло дiтей, навiть тих, на яких уже прийшли похороннi. Старшi дiвчата теж з-пiд самого краю життя, в уболiваннях, що ║днали бентежне пройдешн║ з невiдомим прийдешнiм, чекали суджених; колишнi вечори пiд синьоцвiтом зоряного неба ┐м здавались недосяжною казкою, що пройшла повз них, i, може, тому закiптюженi солдатськi листи-трикутники вони носили бiля грудей, де колись лежали парубочi руки. А молодшi дiвчата, якi ще соромились сво┐х форм i обрисiв юностi й не знали, для чого ┐м дано дiвування, чекали останнього пострiлу i якогось чуда, що одразу ж тодi настане. I вони вже на сво┐ незатвердiлi плечатка з серйознiстю богинь i з усмiшкою богинь брали найтяжчу чоловiчу роботу, не шкодуючи юностi i майбутнього материнства. |
|
|