"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

подолок, руку.
Марко поцiлував ┐┐. Христя од несподiванки аж заточилась, за звичкою,
хотiла тюкнути на нього, але одразу ж зжалiснiла i цi║ю ж рукою
потягнулась до очей.
- А коли ж я, Марку, сво┐х дiточок побачу, як тебе? Коли ж вони
повернуться з далеко┐ сторони?
- Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й
зараз стане глузду вiдкривати похорiн, - обiрвав ┐┐ Гордi║нко... - Так же
iнодi плаче, Марку, що вiд слiз десятчанi сорочки тлiють.
- А вiн i слова не дасть, iрод, сказати, росинки не дасть зронити,
дарма що бiля бджоли цiлий вiк товчеться. - Гордi║нчиха кулаком i очима
насварилась на свого "трутня" i пiшла до кабицi помагати матерi, якiй
жiнки непомiтно передавали якiсь мисочки або хлiб, а чоловiки
рiзнодержавнi пляшки, закоркованi качанами кукурудзи.
Сини чорно┐ землi i жорстоко┐ долi, вiчнi хлiбороби i списанi по
"чистiй" во┐ни, великi цiлиннi натури, вздовж i впоперек переполосованi
вiйною, i звичайнi простi дядьки, в мiру дипломати, а без мiри трудiвники,
якi брели сво┐м горем, як темним морем, пiдходили до Марка. Пiдходили в
незугарному одязi, в неоковирному взуттi, зляпаному казна з якого ременю
чи скле║ному з трофейних автомобiльних камер. Пiдходили з тяжкою
задавненою тугою на обличчях i з добрими словами на устах. Репаними i
паленими, стрiляними i рубаними руками обiймали чоловiка i мовчки втiшали
його цими ж руками.
Матерi як матерi, питали одне й те саме: чи не стрiчав десь ┐хнiх
синiв, якi стукають вже собацi-Гiтлеряцi в залiзнi дверi. Батьки ж
допитувались, чи скоро закiнчиться вiйна, бо як iще далi протягнеться таке
безголов'я, то й люду на свiтi не зостанеться. I тiльки дiвчата не
питались про сво┐х наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше
- на чужих далеких землях досiвалося наше найдорожче зерно й любов. I в
дiвочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й
генi┐ пензля, бо ж хiба можна в одних очах вмiстити i чорнi тiнi вiйни, i
муки.утрат, i роками та свинцем перерване чи кров'ю зiйдеие кохання, i
самою природою, а не дiвочою цнотливiстю ледь намiченi
полохливо-зворушливi й тривожнi ознаки материнства.
Ще хтось загупав угорi, скрипнули дверi, i в пiдбитому тьмою одвiрку,
наче в рамцi непокiрний портрет, заворушився невисокий, мiцнотiлий, в
свитцi на розхристi. дiд квмен Дибенко, за ним тiнню гнувся журавлистий
Петро Гайшук, якого в селi прозивали мiнiстром без портфеля. До бiса
розумний, але по-дядькiвськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до
високих посад, аби не мав природно┐ недовiри до не хлiборобського хлiба i
не так любив худобу, особливо ж воли. На самотi вiн ┐м i спiвав, i говорив
з ними, i вони розумiли його мову. Тепер, коли вiйна знищила волiв i
забрала добру частку Петрового здоров'я, вiн перенiс свою любов на конi,
хоча вiд ┐зди верхи не мав задоволення: його довгi ступалйща майже завжди
волочилися по землi.
З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима
Полатайка, теж. конюха. Вiн без жодного слова щедротно-величним рухом
подав матерi пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.
- Крадене? - тихо i строго запитала мати.
- Невже ви хотiли, щоб я у пiдвалi самого Антонеску торгiвлю розводив?