"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автораподолок, руку.
Марко поцiлував ┐┐. Христя од несподiванки аж заточилась, за звичкою, хотiла тюкнути на нього, але одразу ж зжалiснiла i цi║ю ж рукою потягнулась до очей. - А коли ж я, Марку, сво┐х дiточок побачу, як тебе? Коли ж вони повернуться з далеко┐ сторони? - Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й зараз стане глузду вiдкривати похорiн, - обiрвав ┐┐ Гордi║нко... - Так же iнодi плаче, Марку, що вiд слiз десятчанi сорочки тлiють. - А вiн i слова не дасть, iрод, сказати, росинки не дасть зронити, дарма що бiля бджоли цiлий вiк товчеться. - Гордi║нчиха кулаком i очима насварилась на свого "трутня" i пiшла до кабицi помагати матерi, якiй жiнки непомiтно передавали якiсь мисочки або хлiб, а чоловiки рiзнодержавнi пляшки, закоркованi качанами кукурудзи. Сини чорно┐ землi i жорстоко┐ долi, вiчнi хлiбороби i списанi по "чистiй" во┐ни, великi цiлиннi натури, вздовж i впоперек переполосованi вiйною, i звичайнi простi дядьки, в мiру дипломати, а без мiри трудiвники, якi брели сво┐м горем, як темним морем, пiдходили до Марка. Пiдходили в незугарному одязi, в неоковирному взуттi, зляпаному казна з якого ременю чи скле║ному з трофейних автомобiльних камер. Пiдходили з тяжкою задавненою тугою на обличчях i з добрими словами на устах. Репаними i паленими, стрiляними i рубаними руками обiймали чоловiка i мовчки втiшали його цими ж руками. Матерi як матерi, питали одне й те саме: чи не стрiчав десь ┐хнiх синiв, якi стукають вже собацi-Гiтлеряцi в залiзнi дверi. Батьки ж безголов'я, то й люду на свiтi не зостанеться. I тiльки дiвчата не питались про сво┐х наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше - на чужих далеких землях досiвалося наше найдорожче зерно й любов. I в дiвочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й генi┐ пензля, бо ж хiба можна в одних очах вмiстити i чорнi тiнi вiйни, i муки.утрат, i роками та свинцем перерване чи кров'ю зiйдеие кохання, i самою природою, а не дiвочою цнотливiстю ледь намiченi полохливо-зворушливi й тривожнi ознаки материнства. Ще хтось загупав угорi, скрипнули дверi, i в пiдбитому тьмою одвiрку, наче в рамцi непокiрний портрет, заворушився невисокий, мiцнотiлий, в свитцi на розхристi. дiд квмен Дибенко, за ним тiнню гнувся журавлистий Петро Гайшук, якого в селi прозивали мiнiстром без портфеля. До бiса розумний, але по-дядькiвськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до високих посад, аби не мав природно┐ недовiри до не хлiборобського хлiба i не так любив худобу, особливо ж воли. На самотi вiн ┐м i спiвав, i говорив з ними, i вони розумiли його мову. Тепер, коли вiйна знищила волiв i забрала добру частку Петрового здоров'я, вiн перенiс свою любов на конi, хоча вiд ┐зди верхи не мав задоволення: його довгi ступалйща майже завжди волочилися по землi. З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима Полатайка, теж. конюха. Вiн без жодного слова щедротно-величним рухом подав матерi пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина. - Крадене? - тихо i строго запитала мати. - Невже ви хотiли, щоб я у пiдвалi самого Антонеску торгiвлю розводив? |
|
|