"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Не болить вона,-пiдкреслив материну повагу до поранено┐ ноги.
Мати похитала головою, в думках вiддiляла обман вiд правди. - Хiба ти скажеш про сво┐ болi, якi вони ║? .Знаю тебе добре. Ти калiцтвом похвалятись не будеш... I не пiдманюй, що скоро ходитимеш? - От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом. - Ви всi нас .утiша║те на старiсть, як ми вас утiша║мо малими. Це теж трохи пособля║, бо серце нас хоч i мучене, та все вiрою живе. А як на тiй недiлi, коли саме хугувало надворi, що й свiта божого не видно, втiшала мене якась молодиця I Достукалась до цi║┐ оселi, обтру сила снiг i стала бiля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала про тебе, душею вмовляла не вiрити похороннiй: всi вони приголомшують людину, а не всi правду кажуть. Погомонiли разом, пожурились укупi та й розiйшлися, як рiдня. - Що ж то за молодиця була? - стрепенувся i здивувався Марко. - Нiби вчителька при┐жджа. Привiтна така, хоч з обличчя смуток i не сходив. - Вчителька? - Еге ж. Тебе добре зна║. Сама гарненька, терноока. I подарунок менi пiд полою принесла - муки на замiс. З пайка свого вiдiрвала. - Дивина! - Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла допитуватись про нього. - I ви взяли борошно? - Вiдмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде на свiжий хлiб. Та й не прийшла. А я для не┐ й шикухи дiстала, щоб зварити вареники з урдою. - Як же ┐┐ звати? ма║ш: вигубилося з пам'ятi. Голова стала, мов решето, - нiчого не втрима║. - Може, потiм пригада║те. - Може, й згадаю. А ще ранiше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з лиця i душею, ГригЬрi║м звати, цього запам'ятала. О, вже хтось iде. Зверху справдi загупали чи┐сь кроки, обiзвалися голоси, а в землянцi захвилювався каганець. Марко зручнiше сiв на тапчанi, випростався, щоб людям менше впадало в вiчi калiцтво. Першим на порозi з'явився сивий, мов голуб, пасiчник Зiновiй Петрович Гордi║нко, а з-за його плечей виглядала по-старосвiтськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христi Гордi║нчихи. Старий непомiтно подав матерi рамку з щiльником i одразу пошкутильгав до Марка, обiйняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що пахла димом i медом. - Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у сво┐ хороми. - Чи не тю на тебе! - одразу ж накинулась на чоловiка Гордi║нчиха. -Тепер нiхто не подиву║ться таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в якому не ║ тiлi знайшла пристановище. - Ет, задзвонила на рiздво, то й до великодня не зупиниш, - вiдмахнувся старий рукою вiд жiнки. - Хоч тут не торохкоти, наче порожняком. - Здоровенькi були, тiтко, - з любов'ю i жалiстю дивиться на округле з кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплиннi осяйнi вагони, аж мигтять далекi лiта, коли в хатi Гордi║нкiв вiн знаходив i сердечну радiсть, i 'зустрiв сво║ перше кохання. - Як ви там? - I не питай, дитино. Як люди, так i ми, - простягла, витерши об |
|
|