"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Не болить вона,-пiдкреслив материну повагу до поранено┐ ноги.
Мати похитала головою, в думках вiддiляла обман вiд правди.
- Хiба ти скажеш про сво┐ болi, якi вони ║? .Знаю тебе добре. Ти
калiцтвом похвалятись не будеш... I не пiдманюй, що скоро ходитимеш?
- От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
- Ви всi нас .утiша║те на старiсть, як ми вас утiша║мо малими. Це теж
трохи пособля║, бо серце нас хоч i мучене, та все вiрою живе. А як на тiй
недiлi, коли саме хугувало надворi, що й свiта божого не видно, втiшала
мене якась молодиця I Достукалась до цi║┐ оселi, обтру
сила снiг i стала бiля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала
про тебе, душею вмовляла не вiрити похороннiй: всi вони приголомшують
людину, а не всi правду кажуть. Погомонiли разом, пожурились укупi та й
розiйшлися, як рiдня.
- Що ж то за молодиця була? - стрепенувся i здивувався Марко.
- Нiби вчителька при┐жджа. Привiтна така, хоч з обличчя смуток i не
сходив.
- Вчителька?
- Еге ж. Тебе добре зна║. Сама гарненька, терноока. I подарунок менi
пiд полою принесла - муки на замiс. З пайка свого вiдiрвала.
- Дивина! - Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла
допитуватись про нього. - I ви взяли борошно?
- Вiдмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде
на свiжий хлiб. Та й не прийшла. А я для не┐ й шикухи дiстала, щоб зварити
вареники з урдою.
- Як же ┐┐ звати?
- Як? - мати поправила хустку, напружено замислилась. - Ось тобi й
ма║ш: вигубилося з пам'ятi. Голова стала, мов решето, - нiчого не втрима║.
- Може, потiм пригада║те.
- Може, й згадаю. А ще ранiше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з
лиця i душею, ГригЬрi║м звати, цього запам'ятала. О, вже хтось iде.
Зверху справдi загупали чи┐сь кроки, обiзвалися голоси, а в землянцi
захвилювався каганець. Марко зручнiше сiв на тапчанi, випростався, щоб
людям менше впадало в вiчi калiцтво. Першим на порозi з'явився сивий, мов
голуб, пасiчник Зiновiй Петрович Гордi║нко, а з-за його плечей виглядала
по-старосвiтськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христi
Гордi║нчихи. Старий непомiтно подав матерi рамку з щiльником i одразу
пошкутильгав до Марка, обiйняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що
пахла димом i медом.
- Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у сво┐
хороми.
- Чи не тю на тебе! - одразу ж накинулась на чоловiка Гордi║нчиха.
-Тепер нiхто не подиву║ться таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в
якому не ║ тiлi знайшла пристановище.
- Ет, задзвонила на рiздво, то й до великодня не зупиниш, - вiдмахнувся
старий рукою вiд жiнки. - Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.
- Здоровенькi були, тiтко, - з любов'ю i жалiстю дивиться на округле з
кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплиннi осяйнi вагони,
аж мигтять далекi лiта, коли в хатi Гордi║нкiв вiн знаходив i сердечну
радiсть, i 'зустрiв сво║ перше кохання. - Як ви там?
- I не питай, дитино. Як люди, так i ми, - простягла, витерши об