"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора- здивувалось i .обурилось усе обличчя Максима.
- Як же воно з пiдвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднiшньо┐ години? - А ви дума║те, я тiльки одну пляшку взяв. собi на згадку про Антонеску? Для чого тодi було ┐здовим служити в армi┐? - А що тут: збори чи вистава? - одразу ж, ще не поздоровкавшись, загримiв старий Дибенко. - Ой мовчи, квмене, вiчно ти... - Мов бiль. стала бiля чоловiка полохливоока з безнадiйно опущеними руками квмениха. - Хiба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. - витиска║ться з рамок одвiрка. -Пропустiть i мене, люди добрi, до голови. - До якого, дiду, голови? - здивувався одноногий Василь Тримайвода, на грудях якого красувалися три ордени Слави i всi три - за "язики". - Адресою помилилися. - Мовчи i диш, розвiдко! - Старий гострозоре обвiв усiх поглядом, а когось i плечем пiдштовхнув, добираючись до Марка.- Хоче, вилупок, щоб я в такому дiлi помилився! Прийшов до справжнього голови - Марка Трохимовича Безсмертного. - Що ви, квмене Даниловичу, який я вам голова,- чудуючись, озвався Марко. - Не безiменний, не безрiдний i не чорти-що, а справжнiй, дово║нний, що в головi i в душi ма║ понятi║ i до землi, i до людей, i до коней, i до хлiба святого, i до риби у водi, i до птицi у небi, i до вдови нещасно┐, i до сироти безрiдно┐! Що, може, брешу, люди? - Правду кажеш, квмене,- першим обiзвався Зiновiй Гордi║нко.- Марко - Пасiка, пасiка,- перекривив його квмен.- Колись люди вiск до богiв у свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усi днi тащить. То яка ж пасiка не переведеться на трясцю. - Мовчи, квмене, мовчи та диш,- болiено попросила квмениха. - Сама помовчуй. Задобре i на горi живеться Безбородьку: очi i мако┐ди вiд жиру i самогонки послухали. То як я буду теперiшнього голову визнавати? - непримиренний полиск забився в очах-старого квмена. - Не визнаю його - i край. - А тебе ж, квмене, Безбородько хоч трохи визна║? - в'┐в Гордi║нко. - Ми з ним живем, як рiзнi царства-государства. Я й сов║цьку власть до двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи заслуги?-визвiрився на Гордi║нка.-Чи, може, за те, що цей недбалець совiсть прогуляв, як червiнець, а хитростi напозичався? Мовчиш, нудьго? Ото-то воно й ║!.. Доброго здоров'я, Марку. - Добрий вечiр, дiду,сердечно здоровка║ться з старим.- Дозолив Безбородько вам? - Коли б тiльки менi, то пiвлиха було б. Хiба ж то робiтник? Вiн перед очима-мелун, а за плечима-кладун. Навколо пожвавiшали обличчя, а Марко весело похитав головою: - Ви, дiду, нiчутiньку не змiнились. -Таки нiчутiньку. Чого ж мiнятися дiду?-доторкнувся червоною вiд холоду рукою до сивого акуратно пiдстриженого бурячка борiдки, яка доречно подовжувала коротколице обличчя. - Я ж не той метелик, що "ура-ура" на |
|
|