"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- I в мундирах, i роздягнена, i товчена, i так шматками, - в гнiздечках
бiля уст сiпнулась i завмерла посмiшка. - Тiльки присмаки нема до не┐ -
розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
- А нащо ви стiльки наварю║те?
- О, ще й пита║. Дума║ш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя
капела?, Тебе ж люди i живого, i мертвого любили... Тьху, знову цей
папiрець баки забива║, - кивнула головою на стiл. -I що тiльки вдiяти з
ним? Лежить же, нiби сама печаль. Чи не спалити його? - подивилась на
сина.
Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав бiля
дерев'яно┐ сiльнички i темно┐; як земля, хлiбини. А лежав же вiн ранiше в
цiй землянцi, наче покiйник у склепi.
- Палiть, мамо, за смертю шкодувати не будем, - одвернувся вiд того
папiрця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його,
Маркову, смерть до матерi, она, нема чому дивуватись: сiдав же, гайворон
на охололi груди Марковi, видирав його душу, бiля яко┐ мостилася смерть,
i, може, помилково, вiддер ┐┐, костомаху, замiсть життя та й шугонув зi
сво║ю здобиччю у далекий край.
Чоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало
┐х завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства
свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi.
Мати з пота║мним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На ┐┐
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що ┐х принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання, Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в беавiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвЧоловiк аж посмiхнувся, риразно
побачивши таке видовисько, хоча немало ┐х завжди проходило перед очима, бо
в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i
вiдгомоном пiснi.
Мати з пота║мним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На ┐┐
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що ┐х принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання. Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в безвiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвнi не нiготь..."
-Таки горить смерть,-сказала пiсля усiх чаклунських "тьху-тьху". Марко
не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути
суворо-врочистим, як його матiр, або махнути рукою i посмiхнутись, як
умiють збоку подивитися на сво║ лихо нашi люди. "Практики ще не було
тако┐",- насмiшкувато вiдповiв сво┐м думкам, придивляючись, як на припiчку
коцюрбився, чорнiв i кришився вiсник смертi.
- Спалила, пропади вона пропадом, змiшала з жаром попiл чорново┐.-
Одiйшла вiд кабицi i стала опоряджати стола, наче хотiла затерти й слiд,
де лежала похоронна, i знову з острахом поглянула на ногу.- Не болить
вона?