"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - I в мундирах, i роздягнена, i товчена, i так шматками, - в гнiздечках
бiля уст сiпнулась i завмерла посмiшка. - Тiльки присмаки нема до не┐ - розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину. - А нащо ви стiльки наварю║те? - О, ще й пита║. Дума║ш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя капела?, Тебе ж люди i живого, i мертвого любили... Тьху, знову цей папiрець баки забива║, - кивнула головою на стiл. -I що тiльки вдiяти з ним? Лежить же, нiби сама печаль. Чи не спалити його? - подивилась на сина. Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав бiля дерев'яно┐ сiльнички i темно┐; як земля, хлiбини. А лежав же вiн ранiше в цiй землянцi, наче покiйник у склепi. - Палiть, мамо, за смертю шкодувати не будем, - одвернувся вiд того папiрця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його, Маркову, смерть до матерi, она, нема чому дивуватись: сiдав же, гайворон на охололi груди Марковi, видирав його душу, бiля яко┐ мостилася смерть, i, може, помилково, вiддер ┐┐, костомаху, замiсть життя та й шугонув зi сво║ю здобиччю у далекий край. Чоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало ┐х завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi. Мати з пота║мним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла папiрець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, i понесла його до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На ┐┐ зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання, вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь заклинання, Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в беавiсть, де люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвЧоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало ┐х завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi. Мати з пота║мним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла папiрець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, i понесла його до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На ┐┐ зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання, що ┐х принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь заклинання. Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в безвiсть, де люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвнi не нiготь..." -Таки горить смерть,-сказала пiсля усiх чаклунських "тьху-тьху". Марко не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути суворо-врочистим, як його матiр, або махнути рукою i посмiхнутись, як умiють збоку подивитися на сво║ лихо нашi люди. "Практики ще не було тако┐",- насмiшкувато вiдповiв сво┐м думкам, придивляючись, як на припiчку коцюрбився, чорнiв i кришився вiсник смертi. - Спалила, пропади вона пропадом, змiшала з жаром попiл чорново┐.- Одiйшла вiд кабицi i стала опоряджати стола, наче хотiла затерти й слiд, де лежала похоронна, i знову з острахом поглянула на ногу.- Не болить вона? |
|
|