"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всi ночi тепер сидить край слiпого
вiконечка, навпiл з прядива й думок пряде сво║ тяжке волоконце i вже не
примерклими очима, а душею, болем сво┐м вигляда║ свiй рiд. Ой, а чого ж це
вона й досi чапа║ в однiй чунi? Геть усе, усе витрусилось iз голови. Ганна
вихоплю║ з-пiд лавчини благеньке полатане взуття, а до не┐ пiдкочу║ться
зайченя й почина║ тертися бiля нiг.
- псти, дурненьке, хочеш? - пита║ться, наче звiрятко може щось
вiдповiсти.
Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа i кладе на спину
довгi, мов iграшковi човники, вуха.
- Що ж тобi, сирiтко, дати? - i далi розмовля║ з ним, наче з дитиною.
- Звiдки вiн у вас, мамо?
- У лiсi знайшла, замерзав бiдолаха, зараз уже оклигу║. Оце ж тепер уся
худоба наша, бо Гiтлер i кури пожер, i корови в салотопцi перетопив, щоб
його нечистi до судного дня на бiсячий лiй топили. - Мати, як могла,
проклинала навiженого фюрера i тут же лагiдно посмiхалася до сина або
одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього нi жiнки, нi доньки, а
потiм втiшалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гiтлеру капут, i
непомiтно для себе починала говорити: - Яка ж вона гарненька була. А очi -
одне синьоцвiття, та й годi.
- Де вона тiльки тепер? - зажурився Марко i зажурилися всi його зморшки
пiд очима.
- Може, й добива║ться додому, як та перепiлка.
- Може... - почав думками розшукувати отi затуманенi далi, з яких,
певне, добива║ться додому його ║дине дитя. Як топольку, ростили ┐┐, а
вiйна з корiнням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся i карайся, чи
║ вона на землi, чи, може, лежить у землi.
Мати, вгадавши його думку, поспiшила заспоко┐ти:
- Не журись, дитино. I Гiтлер не всiх зможе вичавити.
- Мамо, а якi у вас тепер очi? - несподiвано запитав Марко. - Нiяк не
розберу при цiй електрицi, - косо поглянув на каганець, змайстрований з
гiльзи снаряда.
- I нащо воно тобi? -здивувалась, знiяковiла i зiтхнула мати. - Хiба ж
дiти придивляються до наших очей? То тiльки ми втiша║мося, ними...
- Та iнколи придивля║мось: - Марка вразило, що матiр засоромилась
такого запитання, бо й справдi: хто цiкавиться очима старих? - У вас були
синi-синi, як весняне небо пiсля дощу.
-Як ти, сину, гарно сказав, - зiтхнула мати. - За все життя нi вiд кого
не чуда таких слiв, навiть од батька твого,,.. I невже в мене справдi такi
були очi? - аж зачудувалась, згадуючи минулi роки.
- Синi були, як барвiнковий цвiт у росi.
- А тепер стали сивими. Iнша роса виполоскала мiй синiй цвiт,
-вiдповiла тихо. -Ти зна║ш: у нашому родi довго не сивiють, дiди
парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперiшня гризота не подивилась иа
це. Спочатку в мене посивiли коси, а потiм очi... Таки придивлявся до
матерi? Дуже стара стала? - з вдячнiстю посмiхнулася до сво║┐ кровинки, i
вiдблиск молодостi майнув у ┐┐ справдi сивих од скорботи очах. - Я тебе ще
голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
-В мундирах?