"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всi ночi тепер сидить край слiпого вiконечка, навпiл з прядива й думок пряде сво║ тяжке волоконце i вже не примерклими очима, а душею, болем сво┐м вигляда║ свiй рiд. Ой, а чого ж це вона й досi чапа║ в однiй чунi? Геть усе, усе витрусилось iз голови. Ганна вихоплю║ з-пiд лавчини благеньке полатане взуття, а до не┐ пiдкочу║ться зайченя й почина║ тертися бiля нiг. - псти, дурненьке, хочеш? - пита║ться, наче звiрятко може щось вiдповiсти. Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа i кладе на спину довгi, мов iграшковi човники, вуха. - Що ж тобi, сирiтко, дати? - i далi розмовля║ з ним, наче з дитиною. - Звiдки вiн у вас, мамо? - У лiсi знайшла, замерзав бiдолаха, зараз уже оклигу║. Оце ж тепер уся худоба наша, бо Гiтлер i кури пожер, i корови в салотопцi перетопив, щоб його нечистi до судного дня на бiсячий лiй топили. - Мати, як могла, проклинала навiженого фюрера i тут же лагiдно посмiхалася до сина або одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього нi жiнки, нi доньки, а потiм втiшалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гiтлеру капут, i непомiтно для себе починала говорити: - Яка ж вона гарненька була. А очi - одне синьоцвiття, та й годi. - Де вона тiльки тепер? - зажурився Марко i зажурилися всi його зморшки пiд очима. - Може, й добива║ться додому, як та перепiлка. - Може... - почав думками розшукувати отi затуманенi далi, з яких, вiйна з корiнням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся i карайся, чи ║ вона на землi, чи, може, лежить у землi. Мати, вгадавши його думку, поспiшила заспоко┐ти: - Не журись, дитино. I Гiтлер не всiх зможе вичавити. - Мамо, а якi у вас тепер очi? - несподiвано запитав Марко. - Нiяк не розберу при цiй електрицi, - косо поглянув на каганець, змайстрований з гiльзи снаряда. - I нащо воно тобi? -здивувалась, знiяковiла i зiтхнула мати. - Хiба ж дiти придивляються до наших очей? То тiльки ми втiша║мося, ними... - Та iнколи придивля║мось: - Марка вразило, що матiр засоромилась такого запитання, бо й справдi: хто цiкавиться очима старих? - У вас були синi-синi, як весняне небо пiсля дощу. -Як ти, сину, гарно сказав, - зiтхнула мати. - За все життя нi вiд кого не чуда таких слiв, навiть од батька твого,,.. I невже в мене справдi такi були очi? - аж зачудувалась, згадуючи минулi роки. - Синi були, як барвiнковий цвiт у росi. - А тепер стали сивими. Iнша роса виполоскала мiй синiй цвiт, -вiдповiла тихо. -Ти зна║ш: у нашому родi довго не сивiють, дiди парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперiшня гризота не подивилась иа це. Спочатку в мене посивiли коси, а потiм очi... Таки придивлявся до матерi? Дуже стара стала? - з вдячнiстю посмiхнулася до сво║┐ кровинки, i вiдблиск молодостi майнув у ┐┐ справдi сивих од скорботи очах. - Я тебе ще голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде. -В мундирах? |
|
|