"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Навоювався ж ти, сину, як накосився. I чого б тiльки не жити людям у
добрi та злагодi? Позавидували фашисти на нашi душi, то й самi без тiла залишаться, бо як хто у свiтi не викручу║ темнi мiзки, а все одно кривда нiяк i нiде не переможе правди. Може, тобi якусь припарку прикласти до ноги? - Обiйдеться. - Ой Марку, Марку. - Бiльше не ста║ слiв у матерi, i вона з любов'ю несе до сво║┐ дитини заокругленi пiввiнця по-дiвочому довгих вiй, що не старiли над виплаканими прив'ялими очима. - Увесь ти в батька пiшов. Бiль хвилями пройшовся в серединi чоловiка: як запiзно вiн згадав про свого рiдного. - Давно були на могилi тата? - Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя. В землянцi залягла тиша. Крiзь далечiнь рокiв мати i син побачили на якусь мить живою наирiднiшу людину i живу вербу над ┐┐ могилою. Далеко вiд рiдно┐ оселi загинув у сiчi з денiкiнцями комнезамiвець Трохим Безсмертний. Порубаного й пострiляного поховали його друзi в степу бiля рiчки на тому ж мiсцi, де вiн упав з коня. Майстри не тесали Безсмертному кленово┐ домовини, бо║м задимленi друзi не покривали йому очей китайкою, не насипали високо┐ могили, не говорили сумних i красивих слiв, як подоба║ в такому випадку. Мовчки в журбi зiскочили бойовi побратими з графських i куркульських коней, саперними лопатками i шаблями викопали неглибоку яму, опустили в не┐ свого товариша, а бiля нього поклали шаблю, щоб i на тому свiтi кришив нею погань, та й помчали доганяти ворогiв. Навiть трикратного пострiлу не поставила на могилi невеличкого, з молоденько┐ вербицi вирубаного хреста, диво сталось у степу - пiсля дощiв ожило мертве деревце, з порубано┐ середини викинуло гiлочки, i вони зеленими ручатами потяглися до сонця. Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку i вже стало не хрестом, а гiнкою вербицею i людською пам'яттю. А матерi, коли вона приходила сюди, iнодi здавалось, що в тiй вербi оселилась ┐┐ наболiла душа... - Говори ж, сину, говори, - першою вiдганя║ задавненi спогади i бiль. - Про що ж вам казати? Можу тiльки про вiйну, бо не виходив з ┐┐ упряжi... - А хто тепер кому про iнше розказу║? Чим живемо, тим i диха║мо. Пiсля ще яко┐сь розповiдi про бiй мати вибачливо подивилась на Марка, метнулась до кабицi, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже вiд вогню iнколи з недовiрою поглядала на сина i на збитий з двох дощок стiл, на якому лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в рiзнi податки, що теж лежали за Георгi║м Побiдоносцем? Але потiм вирiшила: то вже така судьба сина, i хай вiн робить з нею, що захоче. Все-таки недарма, навiть пiсля похоронно┐, благала долю i на раннiх, i на пiзнiх зорях, щоб вернувся Марко. От i нагрянув неждано, мов перший грiм, байдуже, що костурами гримить. I не дуже постарiвся, тiльки вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипiли. 'Ох, аби ще внучка з Германi┐ повернулась i заспiвала так, як спiвала ┐┐ бiдолашна мама: Он сяду я край вiконця |
|
|