"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Навоювався ж ти, сину, як накосився. I чого б тiльки не жити людям у
добрi та злагодi? Позавидували фашисти на нашi душi, то й самi без тiла
залишаться, бо як хто у свiтi не викручу║ темнi мiзки, а все одно кривда
нiяк i нiде не переможе правди. Може, тобi якусь припарку прикласти до
ноги?
- Обiйдеться.
- Ой Марку, Марку. - Бiльше не ста║ слiв у матерi, i вона з любов'ю
несе до сво║┐ дитини заокругленi пiввiнця по-дiвочому довгих вiй, що не
старiли над виплаканими прив'ялими очима. - Увесь ти в батька пiшов.
Бiль хвилями пройшовся в серединi чоловiка: як запiзно вiн згадав про
свого рiдного.
- Давно були на могилi тата?
- Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.
В землянцi залягла тиша. Крiзь далечiнь рокiв мати i син побачили на
якусь мить живою наирiднiшу людину i живу вербу над ┐┐ могилою.
Далеко вiд рiдно┐ оселi загинув у сiчi з денiкiнцями комнезамiвець
Трохим Безсмертний. Порубаного й пострiляного поховали його друзi в степу
бiля рiчки на тому ж мiсцi, де вiн упав з коня. Майстри не тесали
Безсмертному кленово┐ домовини, бо║м задимленi друзi не покривали йому
очей китайкою, не насипали високо┐ могили, не говорили сумних i красивих
слiв, як подоба║ в такому випадку.
Мовчки в журбi зiскочили бойовi побратими з графських i куркульських
коней, саперними лопатками i шаблями викопали неглибоку яму, опустили в
не┐ свого товариша, а бiля нього поклали шаблю, щоб i на тому свiтi кришив
нею погань, та й помчали доганяти ворогiв. Навiть трикратного пострiлу не
дали на прощання, бо обмаль було набо┐в. А потiм якась християнська душа
поставила на могилi невеличкого, з молоденько┐ вербицi вирубаного хреста,
диво сталось у степу - пiсля дощiв ожило мертве деревце, з порубано┐
середини викинуло гiлочки, i вони зеленими ручатами потяглися до сонця.
Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку i вже
стало не хрестом, а гiнкою вербицею i людською пам'яттю. А матерi, коли
вона приходила сюди, iнодi здавалось, що в тiй вербi оселилась ┐┐ наболiла
душа...
- Говори ж, сину, говори, - першою вiдганя║ задавненi спогади i бiль.
- Про що ж вам казати? Можу тiльки про вiйну, бо не виходив з ┐┐
упряжi...
- А хто тепер кому про iнше розказу║? Чим живемо, тим i диха║мо.
Пiсля ще яко┐сь розповiдi про бiй мати вибачливо подивилась на Марка,
метнулась до кабицi, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже вiд вогню iнколи
з недовiрою поглядала на сина i на збитий з двох дощок стiл, на якому
лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в
рiзнi податки, що теж лежали за Георгi║м Побiдоносцем?
Але потiм вирiшила: то вже така судьба сина, i хай вiн робить з нею, що
захоче. Все-таки недарма, навiть пiсля похоронно┐, благала долю i на
раннiх, i на пiзнiх зорях, щоб вернувся Марко. От i нагрянув неждано, мов
перший грiм, байдуже, що костурами гримить. I не дуже постарiвся, тiльки
вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипiли. 'Ох, аби ще
внучка з Германi┐ повернулась i заспiвала так, як спiвала ┐┐ бiдолашна
мама:
Он сяду я край вiконця