"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- I навiть убi║нi║ тебе не змiнило... - сплеснула руками стара Ганна,
одразу ж перелякалась того страшного слова, а потiм теж посмiхнулася всiма
зморшками. - I досi нiяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж,
дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу i
нiмотно випиту║ ┐┐ про те саме, що випитували тисячi матерiв, боячись
запитати про це дiтей.
"По землицi ходити тобi, на росi здоров'я набиратись", - мов
зиклинаючи, зверта║ться до ногя, а потiм говорить до .сина:
- Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навiть i в снах
мало бачила, - на мить поклала голову на груди сво║┐ дитини.
- Повiрили в той папiрець?
- I вiрила, i не вiрила, та серце запеклось наче камiнь. Ти ж один у
мене зостався, - наче мiсяць у небi... А зна║ш, де твоя похоронна?
-оглянулась назад.
- Звiсно, за якимсь образом.
- I як ти вгадав? Справдi, за образом Георгiя По" бiдоносця. Ось я тобi
зараз покажу ┐┐, - махнула рукою на молодцюватий, хоч i закiптюжений,
образ святого, що впирався у дiжечку, з яко┐ виглядали ребристий часник i
першi зеленi кiски цибулi. - Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку
взяла, чи в конституцiю положила, а я - за Георгiя, бо i вiн, i ти душили
Гiтлера-змiюку, щоб його всi громи i землетруси викидали з свято┐ землi...
Ой Марку, хай тобi все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз
пособлю...
Мати тiльки тепер здогадалася змахнути сльози з очей i знову в
оцiпенiннi притулилася головою до сина. А вiн вiдчув, що ┐┐ руки не пахли
нi соняшником, нi чорнобривцями, нi грибами, нi свiжим хлiбом, а з усiх
задавнених i свiжих зморщок вiяло димом. Може, i вiн тепер забився в
селянськi руки, як сама земля.



II

Сьогоднi печаль потиснулась у землянцi Ганни Безсмертно┐; радiсть
веселою ластiвкою шугала, трiпотiла над матiр'ю, i вона iнодi аж руки
пiдiймала вгору, щоб перехопити i притиснути до грудей оте невидиме
снування, що тремтiло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне
вiдтале серце сiялись i сiялись Марковi слова, як пiд Новий рiк сi║ться в
хатi жито-пшениця i всяка пашниця, перемiшувалися з ┐┐ думками. I навiть
слухаючи щось тяжке, вона могла: посмiхнутися, бо в цю хвилю хтось
тихенько говорив ┐й: "А Марко повернувся".
I вона знову з подивом та безмiрною любов'ю дивилася на сина,
дивуючись, як вiн, перешитий на рiзнi фасони "всякими лiкарями, залишився
тилi самим Марком, яким .був i до вiйни, ┐й знову хотiлося тулити до себе
свою дитину, торкатись його рук, болючо┐ нiженьки, виговорити всi слова,
що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовiрну делiкатнiсть
селянсько┐ душi, яка завжди в усьому стримувала себе, окрiм дiлечка. I
той, хто привик з усяко┐ нагоди охати i зойкати, навряд чи зрозумi║ тих
глибоко люблячих матерiв, якi рiдко цiлують сво┐х чоловiкiв i сво┐х дiтей,
i навiть ласку зустрiчають здивованим: i-i!