"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - I навiть убi║нi║ тебе не змiнило... - сплеснула руками стара Ганна,
одразу ж перелякалась того страшного слова, а потiм теж посмiхнулася всiма зморшками. - I досi нiяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж, дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу i нiмотно випиту║ ┐┐ про те саме, що випитували тисячi матерiв, боячись запитати про це дiтей. "По землицi ходити тобi, на росi здоров'я набиратись", - мов зиклинаючи, зверта║ться до ногя, а потiм говорить до .сина: - Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навiть i в снах мало бачила, - на мить поклала голову на груди сво║┐ дитини. - Повiрили в той папiрець? - I вiрила, i не вiрила, та серце запеклось наче камiнь. Ти ж один у мене зостався, - наче мiсяць у небi... А зна║ш, де твоя похоронна? -оглянулась назад. - Звiсно, за якимсь образом. - I як ти вгадав? Справдi, за образом Георгiя По" бiдоносця. Ось я тобi зараз покажу ┐┐, - махнула рукою на молодцюватий, хоч i закiптюжений, образ святого, що впирався у дiжечку, з яко┐ виглядали ребристий часник i першi зеленi кiски цибулi. - Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку взяла, чи в конституцiю положила, а я - за Георгiя, бо i вiн, i ти душили Гiтлера-змiюку, щоб його всi громи i землетруси викидали з свято┐ землi... Ой Марку, хай тобi все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз пособлю... Мати тiльки тепер здогадалася змахнути сльози з очей i знову в оцiпенiннi притулилася головою до сина. А вiн вiдчув, що ┐┐ руки не пахли задавнених i свiжих зморщок вiяло димом. Може, i вiн тепер забився в селянськi руки, як сама земля. II Сьогоднi печаль потиснулась у землянцi Ганни Безсмертно┐; радiсть веселою ластiвкою шугала, трiпотiла над матiр'ю, i вона iнодi аж руки пiдiймала вгору, щоб перехопити i притиснути до грудей оте невидиме снування, що тремтiло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне вiдтале серце сiялись i сiялись Марковi слова, як пiд Новий рiк сi║ться в хатi жито-пшениця i всяка пашниця, перемiшувалися з ┐┐ думками. I навiть слухаючи щось тяжке, вона могла: посмiхнутися, бо в цю хвилю хтось тихенько говорив ┐й: "А Марко повернувся". I вона знову з подивом та безмiрною любов'ю дивилася на сина, дивуючись, як вiн, перешитий на рiзнi фасони "всякими лiкарями, залишився тилi самим Марком, яким .був i до вiйни, ┐й знову хотiлося тулити до себе свою дитину, торкатись його рук, болючо┐ нiженьки, виговорити всi слова, що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовiрну делiкатнiсть селянсько┐ душi, яка завжди в усьому стримувала себе, окрiм дiлечка. I той, хто привик з усяко┐ нагоди охати i зойкати, навряд чи зрозумi║ тих глибоко люблячих матерiв, якi рiдко цiлують сво┐х чоловiкiв i сво┐х дiтей, i навiть ласку зустрiчають здивованим: i-i! |
|
|