"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

перед нею сто┐ть син, i не радiсть, а переляк i видима скорбота проходять
┐┐ поораним i темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих
гнiздечках бiля уст, де колись були лагiднi ямки молодостi. I очi, налитi
острахом, спасаються засвiтитися хоча б росинкою надi┐. Неначе боячись, що
син ┐┐ от-от зникне, мов сон, вона болiсно допиту║ться: - Марку, так ти
насправдi живий?
- Живий, мамо;- почина║ пiдкусувати нижню губу, щоб не тiпалась. - Ось
бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кiнь, але живий. - Хоче
дибнути до нгi, але здорова нога вросла у глизяву долiвку, нiби чавунний
стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук.
- Ой Марку, це ж ти!.. - мати зойкнула, тiснiше притуляючи до грудей
викручений вузол рук, а ноги починають самi заточуватись-одна взута, друга
боса. - А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила...
- Чорнову? Отако┐! Ще цього менi не вистачало. - Вiн одразу в темнiй
далинi неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, i цим
"хтось" - був вiн. На мить у видiннi дивився на себе, нiби на чужого, а в
тiло непри║мно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба
заспоко┐ти матiр, i вiн посмiхнувся до не┐. - А це, мамо, не так уже й
погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей?
- Марку! Синочку мiй дорогий!.. Живiсiнький... I для чого ж я за упокiй
тво║┐ душеньки правила? Нащо такий грiх брала на себе!.. - застогнала всiм
тiлом, а найрадiснiшi почуття захитали нею, мов росяним кущем.
I тiльки тепер стара Ганна кида║ться до сина, завмираючи, водночас
обiйма║ i притриму║ його, а вiн, горблячись, нахиля║ться над нею, i пучки
зморщок пiд очима виколихують радiсть, бiль i рух сльози. Марко устами
пiднiма║ вище темну хустку i вперше цiлу║ материну сивину. Коли вiн iшов
на вiйиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригина║ його голову
до себе, загляда║ у вiчi i перекону║ саму себе:
- пй-бо, це ти, Марку, а присiй-бо, це ти, i не хто iнший. Дитино моя
дорога, кровинко моя виплакана, - збентежено, радiсно, вражено вдивля║ться
у вузькувате, з тi║ю мiнливою смаглявiстю обличчя, що взимку вибiлю║ться,
а'влiтку землянi║, у веселу й рiшучу правдивiсть очей, в добрi й
насмiшкуватi уста, в усе те, що зветься ┐┐ сином. А дрiбнi сльози
осипаються й осипаються з ┐┐ вiй i очей, що i плачуть, i посмiхаються.
Марко нiколи не бачив на материнiм виду таких крихiтних слiз, напевне,
старiсть чи лихолiття здрiбнили ┐х, як здрiбнювали все на свiтi.
- Не плачте, мамо.
- А хiба ж я плачу? - щиро диву║ться вона, зовсiм не помiчаючи, що й
зараз сльози розтiкаються по ┐┐ зморшках. - Я радiю, Марку, що це ти... I
вуса тво┐, навiть за вiйну не вирiвнялись. А люди ж не повiрять...
- Що мо┐ вуса не вирiвнялись?
- Нi, що ти повернувся... Як воно тiльки в свiтi бува║... От побачиш -
не повiрять.
- I чого ж?
- Вони тепер такi стали розтривоженi, спантеличенi, що не вiрять i в
закон.
- У закон божий? - одразу веселi║ чоловiк.
- ┐в закон божий. Кажуть - це хвантазiя. Тiльки вiрять у кiнець вiйни,
а деякi - в кiнець свiту.
- А ви, мамо, i в те, i в друге вiрите? - засмiявся Марко.