"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автораперед нею сто┐ть син, i не радiсть, а переляк i видима скорбота проходять
┐┐ поораним i темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих гнiздечках бiля уст, де колись були лагiднi ямки молодостi. I очi, налитi острахом, спасаються засвiтитися хоча б росинкою надi┐. Неначе боячись, що син ┐┐ от-от зникне, мов сон, вона болiсно допиту║ться: - Марку, так ти насправдi живий? - Живий, мамо;- почина║ пiдкусувати нижню губу, щоб не тiпалась. - Ось бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кiнь, але живий. - Хоче дибнути до нгi, але здорова нога вросла у глизяву долiвку, нiби чавунний стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук. - Ой Марку, це ж ти!.. - мати зойкнула, тiснiше притуляючи до грудей викручений вузол рук, а ноги починають самi заточуватись-одна взута, друга боса. - А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила... - Чорнову? Отако┐! Ще цього менi не вистачало. - Вiн одразу в темнiй далинi неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, i цим "хтось" - був вiн. На мить у видiннi дивився на себе, нiби на чужого, а в тiло непри║мно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба заспоко┐ти матiр, i вiн посмiхнувся до не┐. - А це, мамо, не так уже й погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей? - Марку! Синочку мiй дорогий!.. Живiсiнький... I для чого ж я за упокiй тво║┐ душеньки правила? Нащо такий грiх брала на себе!.. - застогнала всiм тiлом, а найрадiснiшi почуття захитали нею, мов росяним кущем. I тiльки тепер стара Ганна кида║ться до сина, завмираючи, водночас обiйма║ i притриму║ його, а вiн, горблячись, нахиля║ться над нею, i пучки зморщок пiд очима виколихують радiсть, бiль i рух сльози. Марко устами на вiйиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригина║ його голову до себе, загляда║ у вiчi i перекону║ саму себе: - пй-бо, це ти, Марку, а присiй-бо, це ти, i не хто iнший. Дитино моя дорога, кровинко моя виплакана, - збентежено, радiсно, вражено вдивля║ться у вузькувате, з тi║ю мiнливою смаглявiстю обличчя, що взимку вибiлю║ться, а'влiтку землянi║, у веселу й рiшучу правдивiсть очей, в добрi й насмiшкуватi уста, в усе те, що зветься ┐┐ сином. А дрiбнi сльози осипаються й осипаються з ┐┐ вiй i очей, що i плачуть, i посмiхаються. Марко нiколи не бачив на материнiм виду таких крихiтних слiз, напевне, старiсть чи лихолiття здрiбнили ┐х, як здрiбнювали все на свiтi. - Не плачте, мамо. - А хiба ж я плачу? - щиро диву║ться вона, зовсiм не помiчаючи, що й зараз сльози розтiкаються по ┐┐ зморшках. - Я радiю, Марку, що це ти... I вуса тво┐, навiть за вiйну не вирiвнялись. А люди ж не повiрять... - Що мо┐ вуса не вирiвнялись? - Нi, що ти повернувся... Як воно тiльки в свiтi бува║... От побачиш - не повiрять. - I чого ж? - Вони тепер такi стали розтривоженi, спантеличенi, що не вiрять i в закон. - У закон божий? - одразу веселi║ чоловiк. - ┐в закон божий. Кажуть - це хвантазiя. Тiльки вiрять у кiнець вiйни, а деякi - в кiнець свiту. - А ви, мамо, i в те, i в друге вiрите? - засмiявся Марко. |
|
|