"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- То я речi знесу.
- Знось,- не думаючи нi про якi речi, вiдповiв, аби вiдповiсти.
- Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не пiдкували.-
Хлопчак стояв бiля схiдцiв, ладний, коли треба буде, допомогти чоловiковi,
яким зараз гаряче перехитували спогади, радiсть i тривога... Невже з-пiд
самого краю смертi ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе
чека║ твоя ║дина, якiй ти навiть не писав пiсля останнього поранення:
спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирiшив, що тебе вже
раз поховали, то чи не гiрше буде матерi, коли з тобою щось трапиться на
фронтi i вона вдруге ховатиме тебе?..
Вiтер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи
кiлька спiвучих, з крихтами льоду краплин, i серце Маркове зараз пiд
тягарем споминiв i думок теж крижаною грудкою падало вниз.
"Хоч би комiр розщебнути",- потягнувся рукою до ши┐, але одразу
забувся, що мав робити.
Скiльки разiв з передових i шпиталiв його стривожене серце рвалося
додому, а тепер, коли вiн стояв перед сво║ю новою печальною оселею, воно
ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, i нiхто не
дiзна║ться: чи вiд радостi, чи з жалю.
Костури наослiп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь i
грузнуть у напiввiдталих схiдцях. Ось вiн пораненою ногою торка║ться
невеличких одинарних дверей, крiзь щiлини яких висоту║ться тепло. Марко
навпомацки знаходить запiтнiлу клямку, штовха║ ┐┐ кулаком i, пригинаючи
голову, обвалю║ться в оселю кам'яного вiку. Щось маленьке, живе кида║ться
пiд ноги, i раптом; наче здалеку-здалеку, обзива║ться до болю знайомий
голос матерi:
- Не випустiть менi зайченя.
"Яке зайченя?" - дивуючись, не може второпати чоловiк. З
тьмяно-золотистого туманного свiтла оселi до нього наближа║ться хупава
постать матерi, i Марко ще не вiрить, що це вона. Мати саме сидить за
прядкою - пальцями виводить, а устами вирiвню║ свою безконечну нитку. Одна
нога матерi взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це
одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла i людям, i собi, i
завжди вона крутила колесо тiльки босою ногою.
- Добрий вечiр, - видавлю║ з себе вiтання Марко i вiдчува║, як з його
очниць висiкаються тi iскри, вiд яких можна i заплакати, i засмiятись.
- Зачиняйте дверi, чоловiче добрий, - не одрива║ться мати вiд пряжi. -
Доброго здоров'я вам.
- Добре, якось уже зачиню, - хоче й не може посмiхнутися: хвилювання
заморозило його обличчя, лише кров шаленими колiщатами розкручу║ться пiд
скронями, i вони починають спухати.
- Ой? Що це? - по-пташиному стрепенулася i аж поменшала в переляцi
мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зiскаку║
з ослiнчика, поверта║ться до сина, розводить руки, а потiм зцiплю║ вузлом
i кладе на середогруддя. - Ой людоньки добросердi, та що ж це?.. - Якусь
мить шука║ по стiнах невидимих людей, далi нiмотно зупиня║ погляд на
синовi. - Ти?.. Марку, невже ти? - i в словах ┐┐ тремтять бiль i сльози.
- Це я, мамо. - Хоче плечима зачинити дверi, а вони знову, налягають на
нього.
- Марку!.. Дитино! - аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вiрячи, що