"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора - То я речi знесу.
- Знось,- не думаючи нi про якi речi, вiдповiв, аби вiдповiсти. - Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не пiдкували.- Хлопчак стояв бiля схiдцiв, ладний, коли треба буде, допомогти чоловiковi, яким зараз гаряче перехитували спогади, радiсть i тривога... Невже з-пiд самого краю смертi ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе чека║ твоя ║дина, якiй ти навiть не писав пiсля останнього поранення: спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирiшив, що тебе вже раз поховали, то чи не гiрше буде матерi, коли з тобою щось трапиться на фронтi i вона вдруге ховатиме тебе?.. Вiтер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи кiлька спiвучих, з крихтами льоду краплин, i серце Маркове зараз пiд тягарем споминiв i думок теж крижаною грудкою падало вниз. "Хоч би комiр розщебнути",- потягнувся рукою до ши┐, але одразу забувся, що мав робити. Скiльки разiв з передових i шпиталiв його стривожене серце рвалося додому, а тепер, коли вiн стояв перед сво║ю новою печальною оселею, воно ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, i нiхто не дiзна║ться: чи вiд радостi, чи з жалю. Костури наослiп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь i грузнуть у напiввiдталих схiдцях. Ось вiн пораненою ногою торка║ться невеличких одинарних дверей, крiзь щiлини яких висоту║ться тепло. Марко навпомацки знаходить запiтнiлу клямку, штовха║ ┐┐ кулаком i, пригинаючи голову, обвалю║ться в оселю кам'яного вiку. Щось маленьке, живе кида║ться пiд ноги, i раптом; наче здалеку-здалеку, обзива║ться до болю знайомий - Не випустiть менi зайченя. "Яке зайченя?" - дивуючись, не може второпати чоловiк. З тьмяно-золотистого туманного свiтла оселi до нього наближа║ться хупава постать матерi, i Марко ще не вiрить, що це вона. Мати саме сидить за прядкою - пальцями виводить, а устами вирiвню║ свою безконечну нитку. Одна нога матерi взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла i людям, i собi, i завжди вона крутила колесо тiльки босою ногою. - Добрий вечiр, - видавлю║ з себе вiтання Марко i вiдчува║, як з його очниць висiкаються тi iскри, вiд яких можна i заплакати, i засмiятись. - Зачиняйте дверi, чоловiче добрий, - не одрива║ться мати вiд пряжi. - Доброго здоров'я вам. - Добре, якось уже зачиню, - хоче й не може посмiхнутися: хвилювання заморозило його обличчя, лише кров шаленими колiщатами розкручу║ться пiд скронями, i вони починають спухати. - Ой? Що це? - по-пташиному стрепенулася i аж поменшала в переляцi мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зiскаку║ з ослiнчика, поверта║ться до сина, розводить руки, а потiм зцiплю║ вузлом i кладе на середогруддя. - Ой людоньки добросердi, та що ж це?.. - Якусь мить шука║ по стiнах невидимих людей, далi нiмотно зупиня║ погляд на синовi. - Ти?.. Марку, невже ти? - i в словах ┐┐ тремтять бiль i сльози. - Це я, мамо. - Хоче плечима зачинити дверi, а вони знову, налягають на нього. - Марку!.. Дитино! - аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вiрячи, що |
|
|