"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

було зруйнувати, вбити i вкрасти, - зруйнували, вбили i вкрали фашисти.
Навiть землю, чорну подiльську землю, i ту почали красти й Вивозити в
рейх, i тодi деякi свiдомiшi попи заговорили по церквах, що наста║ кiнець
свiту. Та не вгадали: наставав кiнець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш
добивати його в самому лiгвi: дибай на костурах, скалiчений i осиротiлий,
до сво║┐ хати. Хоча, до яко┐ хати, коли ┐┐ теж нема!
Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навiть
оця дитина, що сидить перед ним, скаже:
"Нема в мене нi матерi, нi батька, нема нi брата, нi сестри, нема нi
села, нi хати, нема нi хлiба, нi взуття, нема нi дитинства, нi долi".
Нема кому його нi пожалiти, нi втiшити... I в Марка нема жiнки, нема
доньки, але ║ стара мати, в яко┐ завжди так добре пахнуть потрiсканi руки
то весняним зiллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осiннiми грибами,
то свiжим хлiбом. Навiть батько-небiжчик напiдпитку не раз дивувався:
- Коли ти, Ганно, була дiвчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки
пахнуть руки. Чи так воно завжди бува║ у вашого брата, чи й тут ма║те
якусь хитрiсть?
Не в снiгах i не пiд бiлоснiжними розторсаними хмарами, а в полi мiж
соняшниками на мить майнув образ його матерi, коли вона ще була молодшою,
нiж вiн тепер, майнуло ┐┐ смагляве, обсiяне золотим пилком обличчя, до
якого ми так мало придивля║мось у сво┐ молодi роки. Марко почув, як
прокинувся задавнений бiль у грудях, заворушився пiд повiками. Скорiше,
скорiше б побачити свою ║дину, вiдчути на сво┐х плечах ┐┐ вiчно потрiсканi
руки, ago пахнуть якимсь зiллям чи хлiбом.
От i зник десь ген за обрi║м образ матерi, а над обрi║м знову творилися
новi материки, i новi води обмивали ┐хнi береги. Перед ними i за ними
лежала незаго║на, з потворними слiдами вiйни дорога до матерi, до його
дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього.
Та навiщо нарiкати на це? Воно могло бути i кращим, але могло бути i
гiршим. Тепер, коли не пiдкоротили голову, нема чого ремствувати, що тво║
щастя десь завалялось, шукай i твори його в сво║му ж спаленому селi, дарма
що руки тво┐ ще прикипiли до костурiв.
- Дядьку Марку, ви курите?-перебив його думки Хведiр.
- Нi, або що?
- Я вам хотiв цяцьку подарувати. Дивiться, гарна яка! - Малий машталiр
бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дiвчинку, що
наглухо закутала голiвку шапочкою з крихiтною каблучкою.
- Гарна,- погодився Марко, розглядаючи металеву фiгурку, в якiй замiсть
серця та┐вся огонь.
- То вiзьмiть собi,- попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтiла
жалiсть.
- Нi, Хведю, не вiзьму. Така цяцька тобi згодиться в господарствi. Ти ж
тепер сам собi господар!
- Горе менi з таким господарем.- Хлопчак подякував за хлiб-сiль,
проворно вiдчепив од дишла опалку, поправив упряж, i пiдкучерявленi
коненята, помахуючи хвостами, веселiше затрюхикали по зеленкуватих колiях,
в яких пiд полозками шипiв i посвистував сiк березневого снiгу. Перед
очима у прекраснiй ║дностi рухались земля i небо, а: думки вихлюпувалися
за ┐хнi вiнця, радiючи й журячись, птахами викружлювали над полем i
опускалися на рiдних займанщинах i притуманених клаптях землi, мiж якими