"Михайло Стельмах. Правда и кривда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

колись привiльне i розма┐то красувалося його село.
За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полiв, що
ввижались йому i в снi, i перед боями, i в усiх шпиталях. Ось поминути ще
оце горбате згарище, i в широкiй роздолинi ма║ бути великий став. Колись
Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював i тут
вечорами прислухався до молодечих голосiв:
Ой на ставу, на ставочку
Кличе голуб голубочку.
Куди тепер залетiли i де подiлися голуби й голубочки, що стрiчали тут
зорянi вечори i перше кохання?.. Марко зручнiше вперся спиною в задок
саней, а думки його кружляли i коло ставу, i коло всього села, i коло
║дино┐ хатини, яко┐ вже не було, i залiтали аж у тi кра┐, де й зараз
бiснувалась вiйна. Темна тiнь ┐┐ майнула просторами i на мить притьмарила
красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло,
а Хведiр проткнув простiр пужаком.
- Дивiться, скоро вже буде наш став.
- Хведю, а як вiн - живе? Чи i його не помилували фашисти?
- Хто живе? - не зрозумiв спочатку хлопчак.
- Та став.
- А-а-а. Живе. Воду не вб'║ш i не вивезеш. В низькодолi сумовито
похиленi верби велетенською пiдковою охоплювали заснiжений став, а на
греблi самотньо темнiв огрядний дерев'яний монах '. Вiн i справдi чимось
був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снiгу.
- А риба ж ║ тепер, Хведю?
Хлопчак задумався, потiм похитав головою:
- Не знаю.
- Чого ж ти не зна║ш?
- Бо коли нiмцi прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками,
а коли нашi гнали фашиста, - глушили толом: нашим не було часу ловити.
- Паняй, Хведю, до греблi! Подивимось, чи ║ риба.
- Як же крiзь отакенну кригу ви побачите рибу? - здивувався хлопчак,
повертаючи конi до греблi. - I нащо вона вам? Ловити ж не будете?
- I що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудрiше дiло.
Ось тут можна й зупинити тво┐х рисакiв, де ти ┐х тiльки доп'яв?
- пх дiд квмен в якихось рiзномасних воякiв вимiняв, коли тi драпали,
вимiняв за останнього качура i пляшку самогонки. Ще обiцяв ┐м наловити
┐стiвних жаб, але тим воякам уже було не до ласощiв. Отакий був торг! А
коли вже почав установлюватись колгосп, дiд привiв свою пару до голови i
сказав, що зда║ ┐┐ добровiльно, але пiд розписку з круглою печаткою.
"Може, ще й гербову бумагу скажете дiстати? - розсердився Безбородько.
- Надокучати прийшли?"
Дiд i собi не залишився в боргу:
"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобi не вiрю. Бачиш, коли
я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув сво┐ конi циганам. Тодi я
був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти ┐х
не виправляв нi колись, нi тепер. Пиши розписку та хукай на печатку
буряковим духом!.." Цими рисаками дiд квмен першим i заорював поле.
- Живий дiд?
- Живий. Так само конюхом працю║.
- I так само всiх ла║? - засмiявся Марко, знаючи невгамовну вдачу