"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Сто друзiв - це мало, один ворог - це багато!..
Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так
вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме
тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в
не┐ обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на
пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не дуже
подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути
нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбива║ холод, i хоч-не-хоч, а таки
мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я
приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому ┐й не перечити - нi словом, нi
очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька
запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що
не кажiть, а iнодi це пособля║.
На вулицi чути чи┐сь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку
дивлюсь не на того, хто чалапа║, а на те, чим вiн чалапа║, бо коли в тебе
нема║ чобiт, то ти почина║ш оглядати людину з нiг.
Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i
я одразу оживаю.
- Добрий ранок, парубче! - забачивши мене, привiтно здоровка║ться
дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метля║ться
кавалерiйська шинелина, з-пiд яко┐ вiдстовбурчу║ться пiстолет. - Ти чого,
сякий, а не такий, на холодi вухналi ку║ш зубами?
- Ги-ги, - смiюся я.
- Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хита║
головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк
почина║ запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж сто┐ш?
- А то ви не зна║те чого? Купило притупило.
- Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - грима║ дядько
Себастiян.
А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.
- Дивiться на нього: босе, а чогось радi║!
- Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я.
То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружу║ться i почина║
натрушувати смiх на ворота, i нам при║мно дивитися один на одного, хоча
один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.
- Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею сте║р?
- А ти звiдки зна║ш? - диву║ться чоловiк.
- Сорока на крилi принесла.
- Краще б вона тобi чоботи принесла.
- Ви його в бандитiв забрали?
- В бандитiв.
- А вiн добре б'║?
- Нiчого.
- От аби менi хоч раз бабахнути, - аж мружусь вiд задоволення,
уявляючи, як би я стрельнув iз сте║ра.
- Найшов забавку! - хмурнi║ обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби
нi ми, нi ви не знали цих забавок.
Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий
чоловiк. Це ж як гарно, коли ║ зброя - i шабля, i карабiн, i спис, як у
червоних козакiв: одне тобi руба║, дрхге стрiля║, трет║, як на плакатi, по