"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлю║, що вони тiльки ногами
дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть
малим? До цього нам не звикати.
Дядько Себастiян спира║ться на ворота, а я ближче пiдходжу до нього.
Вiн косу║ довгастим оком, примiря║ться, через ворота хоче вхопити мене за
руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь - i все
почина║ться заново. Така забава подоба║ться нам обом, хоча я з опаскою
iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько
вийма║ з кишенi прим'ятого листа:
- Ма║ш вiд батька. Неси мерщiй матерi.
- Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька i прикидаю в
головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi, почали
журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i
досхочу роздивлявся б сте║р. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.
- Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйну║ всi мо┐ надi┐ дядько.
- Жаль, жаль, - кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так
влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, - Мамо, вiд
тата!
- Ой, - аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок
випада║ з ┐┐ руки i розмоту║ по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата?
- Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мо┐ ноги?
Мати приклада║ руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розгляда║
його з усiх бокiв, навiть нюха║:
- Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпа║ш?
- Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - I в мене теж трохи жалiснi║
голос.
- Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i писане? -
журиться мати над наукою, а далi наказу║: - Бiжи, сину, до дядька Миколи,
хай прийде прочита║.
- В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на сво┐ ноги i аж пiдростаю вiд
надi┐, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло...
-У мо┐х доскочиш - тiльки не гайся, - мати скида║ сво┐ старенькi
чорнобривцi.
Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi
i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi
завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.
- Ну, як, мамо? - питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до
мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:
- Бiжи борше!
- Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!
Коли ти ма║ш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.
Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по
задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не
веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиля║ться над колесом, а я
перелiтаю через ворота, i вже мо┐ чоботи з розгону розбризкують весняну
вулицю.
Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:

А вулиця та вузенька,
Чого трава зелененька?