"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

збро┐, на ┐хнiх головах пишалися довгi оселедцi.
А от праворуч починалося справжн║ страхiття: тут юрмилися чорнi, наче
вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна
пащека змiя. До не┐, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п'яниця з
барилком горiлки, товстий салганистий пан, що на┐в м'яса на чужому горi,
мельник-злодюга з привiшеним на ши┐ жорном, суддя-хапуга з торбою
нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi
су║ти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею
було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками,
схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки
хитрувала i грiховодила на землi.
Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки
придивлявся до нього. На мо║ щастя, тут нiкого не було з тих дурноп'ятих,
якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспоко┐ло...
- Михайле, ти ще не в хатi?! - гримнув з катраги дiд. - Гляди: перепаде
нам обом за лебедiв! - i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i
блакитнi розводи змагалися з хмарами.
Я ще раз зiтхнув - це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного,
- та й, думаючи сво║, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить
бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнi║ глибка, в якiй лiту║
качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, погляда║ на свiй закоморок
- теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та сво║ю смiливiстю i
тямущiстю диву║ всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь
час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже
пересварю║ться з нею та накостричу║ться одним крилом i ши║ю, що чорнокрила
дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.
Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашо┐ хвiртки
з'являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так".
Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила ┐┐,
немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому
дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця
нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено
репетувати: "ках-ках-ках!"
- Зараза безкрила, - завжди ще бiля ворiт настручувався на не┐
Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. - Теж ма║
щось проти тебе!
А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив
довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :
- I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали?
А ногами як оруду║! Поставте ┐┐ на ступу, то й проса втовче.
- А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, - косував на
нього дiд.
- У всякого свiй нрав i характер, i розум iмi║ться, - не дуже й
зобиджався Юхрим. - Ви ще почу║те про мене i в селi, i поза селом!
До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь
сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть сво║┐ невелико┐
голови, мiзки яко┐ найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух ┐┐
колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши
дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi
слова: