"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим
ча║м, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.
На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi
нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в
нього, а мати сказала, що - в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом
перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а
бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i
покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не
дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки
менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались
обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi,
замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд
чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра...
Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в
сусiдiв чоботи i, шмаруючи ┐х березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я
у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив
гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше
хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я
подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад не┐, а ┐й
хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець
║ хлопцем?
Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив i я
так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не доказали
вчора. В божому храмi страшенно пахло свiжовиробленими кожухами i
розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди, а мiж ними
незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив
двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi. Губи в нього товстi,
капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим - i вже нема нi вогника, нi обличчя
святого за ним.
Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан
грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке
врем'я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр'я поки ще не
закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати
i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн,
неначе шпалерами, обкле┐в ┐х скатертинами керенок вартiстю в сорок i
двадцять карбованцiв -. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки - до
помийницi.
Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й
ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба
показати грiзний i страшний суд - господа нашого Iсуса Христа друге
пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'янiй
стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще
страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.
I чого тiльки не було на тому судi┐? Тут на веселцi, як на гойдалцi,
владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на
шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах
стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай,
обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райсько┐ брами
виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i
гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при