"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

┐хнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам.
Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?
Тiльки тепер дивлюся на сво┐ босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i
плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода
пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й
духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж
ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи
про це, - знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за
мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi сво┐м
плаканням ясним вогнем!
А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок
запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього
вкрила дiтвора - усi на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони
робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або
кленини, вистругу║ш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом
рiвненько пропуска║ш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате
скiльки втiхи вiд не┐!
Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну
хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив ┐х
мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я
притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на
санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися
замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi - на пiдковах.
А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику.
Головне було - не на чому ┐хати, а щоб тiльки ┐хати, коли ж гепнешся - не
кривитися, а реготати з усiма.
Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем
поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого
самоката i - гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!
Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвисту║, збоку собаки
гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують,
уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на сво┐х ногах,
щоб не так мерзли, i переганя║ш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону
врiза║шся у чи┐сь санчата i м'ячем вилiта║ш на снiг. А ззаду ще i ще хтось
на┐жджа║ на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить,
клубочиться, видира║ться наверх i жужмом котиться вниз.
З цi║┐ весело┐ i тепло┐ копицi раптом хтось почав мене за ковнiр
витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у мо┐х очах, коли я опинився
перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись
на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що
встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила ┐х пiд руку та й, не дуже
церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись
навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до мо┐х обох
ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i
матерi поплентався додому.
Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догаду║тесь: спершу з мене
вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова,
харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не
мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити
зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали