"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

чарування здалося забобоном. Ну що з того, коли вона обми║ дзвона водою i
скаже йому:
- Дзвоне мiй спiвучий, дзвопо голосистий, як у тобi б'║ться серце, хай
так заб'║ться серце Ярослава; як тебе здалека всi чують, хай мене почу║
Ярослав; як ти приверта║ш до себе людей, хай до мене привернеться
Ярослав...
Хiба може мертва мiдь привернути любов, коли по приверта║ ┐┐ навiть
серце? Не судьба, виходить. Тож не обманюй повiр'ям нi себе, нi час.
Оксана знову з тугою подивилась на землю - тепер вона кудись пливла з
пiдсиненими i оброшеними зорями хатами, з вибiленими дорогами, з купинами
дерев, i в невiдоме пливла дзвiниця з принишклими вiтерцями, з принишклими
дзвонами, що ждали великодня. Дзвони завжди, не так як людина, мають свiй
великдень. Уже прощаючись, дiвчина припала до великого дзвона, а вiп щось
зашепотiв ┐й. От тiльки що? Бо дзвони мають у собi великоднi, i похороннi
голоси. Оксана, постоявши щн в мiдному товариствi, як сновида, почала
спускатися вниз. Перед нею ворушилась темiнь, навкруг не┐ снував чiгi[кий
острах... Хоч би тепер зустрiвся ┐й Стах - усе було б спокiйнiше.
Бiля вiтряка, що стояв па пагорбi", пiдiймався владар нiчного неба;
росячи росу, вiн погойдував тiнi i амовницьки поглядав на всю землю;
Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на мiсяць, а той
лагiдно посмiхнувся ┐й. I цього було досить, щоб повеселiшати дiвчинi й
спошйнiше поспiшити зi сво║ю самотиною до сво║┐ самотини. I враз за рiчкою
зацвiв золотий кущ багаття. Чи не Стах просвiща║ ┐й дорiжгiу?
Неподалiк од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий
туманець, окреслилась постать людини. Добро┐ чи лихо┐? Оксана завмерла, а
далi не повiрила сама собi: назустрiч iшов Ярослав. З несподiванки вiн
вражено зупинився, спохмурнiв. Але в дiвочих очах просвiчувалась не
провина, а сама любов. Значить, Оксанi так гарно було з кимось зустрiчати
нiчку, що навiть збентеження не лягло на ┐┐ обличчя. Кому ж висяюють цi
очi?
- Хiба ж, дiвчино, можна так пiзно ходити? - сказав з докором, з тугою
i для чогось, як на свiдка, кивнув головою на мiсяць. - Уже он скоро першi
пiвнi заспiвають.
- Я люблю, коли спiвають пiвнi - вони людям ранок виспiвують, -
довiрливо поглянула на хлопця i непомiтно для себе потягнулась до нього.
- Оце так! - оторопiв Ярослав, потiм запитав грубо, щоб приголомшити ┐┐
i приглушити власнi болi: - А ще кого ти любиш?
- А вам нiби не байдуже? - болiсно посмiхнулась йому. Хлопець у думцi
вилаяв себе за грубiсть.
- Не байдуже, Оксано. Але ж ти не скажеш.
- I не сказала б, та мушу.
- Мусиш?
- Авжеж, бо ви, кажуть, ┐дете з села, - зажурено дивиться на нього i на
придолинковий туманець, що сто┐ть за ним.
- То й що, Оксано? - дрогнув голос Ярослава, i тепер уже вiн потягнувся
до не┐.
- А ┐дете ж?
- пду.
- Ой!
Чорнi птахи шарпнули ┐┐ плечi, груди. Чи це вони прилетiли з тi║┐