"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Коли затих присiлок i коли, ростучи, побiльшали в ньому дерева, дiвчина
набрала з криницi горнятко непочато┐ води, завинула його в хустину i,
скрадаючись, не дорогою, а бездорiжжям подалася в село. Так хотiлося, щоб
нiхто не побачив ┐┐! Але не встереглася: з корчуватого вiльшаника вийшов з
бреднем на плечi майданщик Стах Артеменко, наймiцнiший парубок у солi, що
з шести рокiв, як перекотиполе, покотився по заробiтках. Тут його ломили
чужi холоднi десятини, чужi пекучi батоги, чужа худоба, чужа злоба та
безжалiсна скареднiсть, що й з дитячо┐ сльози вичавлю║ грiш. Але,
наперекiр усьому, хлопець набирався сили, мов дуб у полi, тiльки у його
великих очах зача┐лася полинева печаль степiв. Побачивши Оксану, Стах
здивувався, зрадiв, i усмiшка гарно освiтила його округле обличчя.
- Ти ж куди, Оксано, проти ночi?
- В село, - чу║, як од його одежi вi║ лiсом i смолокурнею.
- Вечерю комусь несеш? - кивнув на горня. Оксана похилила голову:
- Та несу ж.
- к щасливi люди, - аж зiтхнув парубок.
- Це про кого ти, Сташку?
- Про того, кому ти вечерю несеш, - торкнувся рукою до ┐┐ горнятка,
поправив бредень па плечi та й пiшов, похнюпившись, до татарського броду.
I вона, жалiючи його, мимоволi оглянулась, згадала, що, де б не йшла,
Стах здалеку позирав на не┐, i теж зiтхнула - з жалю до нього, з ┐калю до
себе.
Над тихим свiтом лелiла-курилася зоряна iмла, за татарським бродом па
облогах бродив долиппий туманець, i в ньому по груди паслися селянськi
виробленi копi, що пахли оранкою, туманом i молодою м'ятою. Знайомий свiт
i вужчав, i ширшав перед нею i обдавав ┐┐ то страхом, то надiями. Отак i
дiйшла до високо┐ громобитно┐. дзвiницi, що мовчала всi цi днi страсного
тижня, як нiбито мовчали колись у цю пору апостоли. Унизу в пiй було
замкнуто зерно i запорозькi при збро┐ святi, видертi за велiнням владики з
прадавнього iконостаса, а вгорi, бiля дзвонiв, дрiмали i прокидались
веснянi вiтерцi.
Оксана плечем налягла па дубовi дверi дзвiницi, нони заскрипiли,
сполохали вiдлуння, сполохали кажана, а вiп, шугнувши шматком теменi над
головою, налякав ┐┐ - i вода з горнятка хлюпнула па землю. Ось тобi й ма║ш
недобру прикмету. Iти чи не йти до тих високих дзвонiв? Оксана притулилась
до одвiрка, подумала i, не чуючи серця, ввiйшла в дзвiницю; знизу, з
глибинних засiкiв, пахнуло пiдопрiлим зерном, старими корогвами,
задавненим воском, а згори шерехкотiло перестояним деревом.
Скрипливими схiдцями дiвчина почала пiдiйматися до дзвонiв, вони
дрiмотно озвалися на ┐┐ ходу, наче хотiли заговорити до не┐. Найбiльший
дзвiн чимсь нагадував дiда Корпiя, коли той у потемнiлому солом'яному
брилi виходив iз степових вечорiв.
З високостi Оксана глянула на землю. Та║мнича, мов недоказана казка,
вона пiднiмала вгору пiдсиненi, оброшенi зорями хати i пiдпирала небо
темними лапатими руками яворiв. Бiля самого лiсу, мов квiтка папоротi,
розцвiв самотнiй вогник, пригас i знову розкрив сполоханi пелюстки. Хто
там бiля нього грi║ руки, чи душу, чи вигляда║ когось? I, скрадаючись,
любов iде до любовi, щоб мати вечоровий хмiль i поранковий жаль, як мали
┐х ┐┐ посестри.
Подумавши про це, про кохання сво┐х подруг, Оксана знiтилась, i все ┐┐