"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

захланнiсть i знахабиiлiсть.
- Он воно як, тиха ти, та не дуже, - пробурмотiв уже дверям i чомусь
поклав на них руки, потiм подивився на ┐хнi темнi ковшi, стиснув ┐х i
почув, як у дутi озвалася тоскнiсть минулих рокiв. Хiба ж вiн такий
старий? У Польщi значно старших за нього вовуть кавалерами. От тiльки
Стьопочка в нього... - чи не вперше з неприязню подумав про сво║ хитрувате
чадо. - Аби не було його, то, може, й Оксана не в'┐дала б оцим "дядьку". I
хоч яка збiсована ця порода - жiноцтво, а проте ми сто┐мо перед нею
прошаками...
Бiльше Ярослав не приходив до ┐┐ тiняво┐ хати. Оксана ще кiлька разiв
бачила його в селi, але вiн, здоровкаючись, хмарнiв, одводив од не┐
потемнiлий погляд i одразу кудись поспiшав. Чогось агрономам нiколи нема║
часу...
I защемiло дiвоче серце, i меншало те, що полохливо ворушилось у
грудях.
А час iшов: то скапував з рибальського весла, то поскрипував у крилах
вiтряка, то вiдлiтав у далечiнь пташиним гра║м.
Минула осiнь, одвiяла-вiдхурделила зима, настала бентежна пора рясту,
пора зацвiтань i одцвiтань. I тодi знову ж таки вiд Семена Магазаника,
який допитливо заглядав сво║ю зеленню i пiщаником пiд дiвочi вi┐, Оксана
дiзналась, що Ярослав ма║ Ви┐жджати з села.
- Як це ви┐жджати? - вихопилось у не┐. I це насторожило Магазаника, на
його важкому чолi зависла тiнь.
- Натурально ви┐де: у повiт на возi, до округи - балагулою, далi вже
по┐здом. Наговорив, розтривожив дядькiвське серце двома колосками замiсть
одного, та й подалi вiд них, бо книжки легше гортати, нiж коло землi
ходити. А в тебе в грудях щось не забилось, як заячий хвiст? Га?
- Помовчте, дядьку.
- I помовчав би, але любо менi з тобою погомонiти. Та чого ти мене
трима║ш на порозi?
- Бо я вже податки сплатила.
- Бо┐шся, що мо║ око попасеться на тво║му личку? Не бiйся. А ти часом
не примiтила, що я хоч i вдiвець, але маю не копiйчане господарство i
когось менi треба шукати.
- То й шукайте вдову, що теж ма║ не копiйчане господарство, та й будете
в парi складати копiйки в карбованцi.
Магазапика од цього аж засудомило, а в очах побiльшало пiщаника.
- Я почекаю, коли ти станеш удовою. Я ще маю час.
Та Оксана й не збагнула його лихо┐ мови, бо переляк приголомшив
дiвчину. Як зупинити, привернути хлопця до себе? Невже вiн не зглянеться
на не┐? Хоч би ще раз прийшов... правити податок, бо пе можна ┐й прийти до
нього. Вона пересилила, переломила б свою гордiсть, але, крiм гордостi, ║
дiвочий сором, отой, що переходив од матерi, од звича┐в, од пiснi, од
калини в лузi i ромен-зiлля в дiбровi. Усе це так, але на душi вiд цього
не легше.
I тодi ┐й пригадалася призабута розповiдь дiда Корпiя. Старий дзвонар
одного давнього вечора розповiдав, як десь дiвчата дзвонами привертали
парубочi серця. То чом би i ┐й пе спробувати?.. Хоч i мало вiри в це, та
гiрше, мабуть, по буде. А що буде з нею, як не стане нi слуху, нi прослуху
про Ярослава?..