"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Спасибi.
- I даремно оце зарання вiдмовля║тесь, ┐й-бо, прогада║те! - не вгавав
Магазаник. - Оксана хоч i сирота, проте справжня господиня. У не┐ навiть
вiвсяник мiсяцем ся║. Я на не┐ давно подобросусiдськи оком накидаю, - i
так глипнув сво║ю зеленню з пiщаником, що дiвчина знiтилася. - А з яких ви
принципiв дивитесь на сяку-таку чарупину, хоча б слабосило┐ медiвки? В
Оксави вона теж ║.
- Я не п'ю.
- Нiскiлечки? - не повiрив Магазаник.
- Поки що нiскiлечки.
- Щось ми дуже iдейнi! - По грубому виду Магазаника пробiгло
невдоволення, скривило тлустуватi зморшки на важкому чолi. - З акою
iдейнiстю, натурально, можна й копита вiдкинути.
- Ви не вiдкинете, - осудливо пообiцяв Ярослав. - Ви сво┐ми копитами з
пiдземелля виб'║те!
- Чи не глибоко ви, вченi, дивитесь? - спалахнув Магазаник.
- Як умi║мо, так i дивимося, - картаючи себе i тривожачись дiвочою
вродою, Ярослав похапцем вийшов iз темнаво┐ хати, що вразила i притьмарила
яснiсть його молодо┐ душi.
За старосвiтським Х звича║м дiвчина мала провести хлопця до порога чи
до присiнка. Вагаючись, Оксана вийшла за Ярославом у сiни. Тут ┐х одразу
обступила темрява, обгорнули пахощi прив'яло┐ калини, що висiла на
бантинах, обгорнула тиша, в якiй чути було, як брiд броду пода║ голос.
- Може б, ви й справдi повечеряли? - збентежено запитала дiвчина.
Вiн чув ┐┐ подих, чув довiрливий трепет молодостi, калиновий хмiль ┐┐
кiс i не знав, що з ним робиться i що йому треба робити.
- Спасибi, Оксано, - сказав наче з хворостi. Вiн i справдi вiдчув, як
входило в нього нездужжя, шарпнув дверi, i його обдало росяне зiтхання
молодого вишняку. На порозi помовчали, невмiло попрощались, i Оксана з
острахом вiдчула, що зустрiла свою долю. Ось так i приходить воно -
радiсть чи горе i прихиля║ До себе дiвочу довiру.
За порогом густою синню курились береги, за порогом непоко┐лась осiння
вода, пiдмиваючи зорянi кра┐ неба. Вiн пiшов туди, де непоко┐лась вода, де
глухо стогнали припнутi човни i де з чийогось весла скапували чи то
краплини води, чи то краплини часу. А вона, думаючи про нього, i станом, i
руками потяглася до броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни бiля самих
зiрок, а щастя так мало...
- Кого це .ти вигляда║ш? - вийшов iз хати Магазаник, обережненько
поклав руку на дiвоче плече. - Хе-хе-хе, i тепло, i силу чу║ш.
Оксана бридливо скинула руку i з серцем вiдказала:
- Дядьку, ваша губа як на коловоротi лiта║, то хоч руку ув'яжiть.
Магазаник не образився, а зiтхнув.
- Нема гiрше в свiтi, як удiвцевi. Кому не покладеш руку на плече -
скида║. А коли був я парубком, то й мене вечорами шукали чи┐сь очi, чи┐сь
руки.
- Тодi, певне, дядьку, й вашi очi та руки шукали чи║┐сь приязнi.
- А що ж вони шукають тепер?
- Карбованцяi - вгатила це слово, наче ножа, та й майнула, обдавши його
повiвом чогось та║мничого, недосяжного, перед чим розгубились його